Софія просто цим захоплювалася і вже хотіла скоріше експериментувати, читаючи чужі думки різних людей на певній відстані. Перед нею ніби відкрився інший простір, новий вимір, який йшов далеко за межі людського тривіального світосприйняття, інтерпретації метафізичних явищ. Софія аж ніяк не намагалася докопатися до причини, яка спонукала виникнення цього дару. Її більше цікавив сам наслідок – виникнення телепатичних здібностей, що можуть значно розширити її межу свободи та існування. Це відкриття принесло як безліч позитивних моментів, так і повний букет негативних ситуацій.
Десь під вечір, коли сонце поступово заходило за лінію горизонту, розкинувши по небу яскраве помаранчеве сяйво, до неї в палату заглянув лікар.
– Софія, як ви себе почуваєте? – поцікавився він.
Його акцент ставити запитання був дуже схожий на людей із Закарпаття із запитанням, на кшталт: «Як ся маєте, пані?»
– Дякую, вже трохи краще. Хоча, я ще відчуваю слабкість…
Лікар із розумінням справи кивнув головою.
– Це нормально. Скоро втома і слабкість пройде. Головне, щоб усі опіки добре загоювалися. Поки ніяких ускладнень немає.
– А від опіків можуть бути ускладнення чи вони будуть довго загоюватися? – трохи схвильовано спитала Софія.
– Ну… все може бути… Але треба завжди сподіватися на краще. Як фахівець, можу вас запевнити, що ризик зараз дуже мінімальний і вам треба думати лише про щось хороше. Усі тривоги та хвилювання будуть вам тільки шкодити. Заважати одужанню, розумієте?
– Звісно. Ви маєте рацію.
– До речі, до вас прийшов ваш рятівник. Питає про ваше здоров’я?
– Хто? – не зрозуміла Софія.
– Хлопець, що врятував вам життя.
Василюк лукаво підморгнув оком.
– Звичайно, хай заходить. Я хочу подивитися на того, хто урятував мене від смерті.
Сказавши ці слова, дівчина зрозуміла, що знає тепер на багато більше про життя і смерть, і вона дивилася зараз на світ зовсім іншими очима. Відтепер Софія не боялася смерті, адже перетнувши фінішну пряму, людина починає новий старт, тільки в іншому вимірі, який для більшості й досі залишається нерозгаданою таємницею.
Двері відкрилися і в палату повільно, не квапно зайшов худий, високого зросту хлопець із розкуйовдженим темним волоссям. Очі карого кольору були дещо розгублені, хоча він був одягнений, як кажуть з голочки: охайні джинси синього кольору і світла кольору сметани футболка. Юнак підійшов до неї ближче і якось не впевнено дивився на Софію, наче хотів сказати щось важливе, але соромився цього зробити.
– Е-е… привіт, – промовив він невпевнено.
– Привіт.
Пауза.
Софія уважно його розглядала, намагаючись порівняти його з ідеальним хлопцем, що завжди їй малювала уява. Але, схоже, цього разу її уява відмовлялася працювати.
– То це ти врятував мені життя?
– Ну… е-е-е… я… – він розгубився і навіть почервонів. – Ну, можна і так сказати. Я – Мирослав.
– Софія.
– Дуже приємно.
– Мені теж дуже приємно. Послухай… – Софія теж почувала себе не в своїй тарілці. – У мене навіть немає слів… Я не знаю як тобі віддячити.
– Не треба.
Вона уважно на нього подивилася.
[Було б класно з нею сходити на побачення. Можливо вона мене віддячить, хоча б дозволивши себе поцілувати…]
– Не соромся. Я перед тобою в такому боргу… Кажи, чим я можу тобі віддячити? Такому порятунку немає ціни…
Мирослав махнув на це рукою.
– Давай про це пізніше, добре? Власне, я прийшов провідати і дізнатися як твоє здоров’я.
– Здоров’я більш-менш стабільне. Тільки голова трохи болить.
Він задумався.
– То може я не вчасно прийшов?
[Тільки, щоб Софія мене не просила піти звідси. Вона така гарна дівчина! Мені приємно з нею спілкуватися]
Припини читати чужі думки, – говорив їй внутрішній голос. – Це не чесно по відношенню до Мирослава. Ти не маєш права так робити. Це все одно, що читати чужі листи або смс на телефоні.
– Ні, що ти. Побудь ще тут. Мені все одно самій нудно. А так веселіше буде вдвох.
– Ну, добре…
Під час бесіди, дівчина виявила, що Мирослав одного з нею віку і що він вчиться на філологічному факультету, але страшенно цікавиться філософією та езотерикою.
– До речі, я приніс тобі трохи фруктів.