Психіатр і пацієнт знаходяться в кабінеті. Хворий прийшов скаржитися на деякі проблеми.
Пацієнт: «Мене турбує така проблема…»
Психіатр: «Ви хочете про це поговорити»?
Так от, Софія не хотіла про це говорити. Принаймні зараз.
– Дякую, але я зараз не готова говорити про такі серйозні речі.
Василь бачив, що донька не налаштована на серйозну розмову, тому вирішив її не діставати цим. Врешті решт, переживши таке потрясіння і клінічну смерть, Софія має право відпочити деякий час, а розмірковувати над життям-буттям буде ще час.
В обідній час, медсестра принесла Софії поїсти і поцікавилася самопочуттям, а потім зробила кілька необхідних медичних процедур. Після цього, дівчина знову лягла в ліжко і думала над словами батька. Але майже відразу втома потурбувалася дати про себе знати і вона за кілька хвилин заснула. Цього разу сон був спокійний, без сновидінь, її ніхто не турбував і вона сама прокинулася через дві години.
Софія відразу відчула значне полегшення і неабиякий приплив життєвих сил. Від недавньої втоми і сліду не залишилося. Вона просто прокинулася в доброму настрою, але це тривало не довго. Її почали турбувати різноманітні думки про телепатію.
«Це – Божий дар», – пригадала вона слова батька, які мали дуже важливе значення, хоча вона якось над цим не задумувалася. Може зараз варто над цим подумати? Подумати, коли є така можливість? Цей дар, що виник після пережитої клінічної смерті, може принести багато користі і водночас багато проблем. Софія не знала, як правильно віднестися до телепатії і чи варто взагалі нею користуватися, не кажучи про те, щоб комусь розповідати. Може їй не потрібні надприродні здібності?
Вона пригадала Мирослава і відчула, що не проти ще раз з ним побачитися. Поговорити з ним і поділитися своїм секретом, якщо він захоче її слухати і саме головне, повірить їй.
Софія повільно встала з ліжка. Лікарі їй не дозволяли ходити по палаті, а тим паче виходити в коридор. Але, останнє вона точно не збиралася робити. Дівчина підійшла до вікна і подивилася на вулицю, де життя било ключем. Погода була тепла і сонячна, а люди йшли по власним справам, легко одягнені.
Принаймні, у них є свою мета. Вони живуть справжнім життям, а я знаходжуся тут у лікарні. Сумно! Може, Мирослав до мене сьогодні загляне? Тоді буде не так нудно тут сидіти.
Як не дивно, за збігом обставин чи за певною закономірністю, двері палати обережно відкрилися і
(невідома сила)
Мирослав повільно зайшов. Виглядав він як завжди чисто і охайно. Від вчорашньої розгубленості і невпевненості у собі не залишилося і сліду. Зараз перед Софією стояв жвавий, упевнений хлопець, який знав, що саме хоче отримати від цього життя і саме головне, вже отримує. Спокійним і рішучим кроком він наблизився до дівчини, що при його несподіваній появі легко йому посміхнулася. Це була не вимушена, щира посмішка, що йшла із глибини самого серця. Посмішка, що давала приємну, таку жадаючу надію на майбутнє, на продовження їх знайомства в більш інтимній, особистій атмосфері, якщо на це буде бажання їх обох.
– Привіт, – першим порушив мовчанку Мирослав.
– О, привіт! – радісно, дзвінко відповіла вона. – Я так рада, що ти прийшов! Самій мені тут нудно.
– Я не міг не прийти, залишивши наше знайомство на першому етапі.
Чомусь слова «наше знайомство» Софії дуже сподобалися і припали до серця. Ці слова звучали якось величаво, пафосно, осідаючи в глибині її свідомості приємними спогадами, сповненими теплом та пристрастю.
– Бачу, ти стала більше посміхатися, а це значить, що ти значно краще себе почуваєш.
– Так воно і є, – погодилася дівчина. – Лікар обіцяв мене через тиждень виписати, якщо не буде ускладнень.
– Ніяких ускладнень не буде, – впевнено заперечив Мирослав. – Ти дівчина молода е-е… дуже приваблива і… е-е-е… ніякі болячки до тебе не повинні чіплятися…
Дівчина трохи зніяковіла від таких слів, хоча, це, звісно, їй було дуже приємно почути від Мирослава.
– Дякую, за комплімент, – відповіла Софія. – Чим більше ти кажеш компліментів, тим більше я почуваю себе не зручно.
Він також посміхнувся у відповідь, хоча і сам ніяковів, адже спілкуватися з дівчатами, особливо, з дівчатами, які йому страшенно подобаються, що від цього аж зносить «дах», він якось не звик. Його невинний, як у немовля погляд красномовно про це свідчив.