Може ця мить допоможе нарешті прийняти правильне рішення і йти з ним до кінця, щоб потім не довелося шкодувати і нести відповідальність за смерті десятків людей.
Денис з’явився вже тоді, коли Софія навіть і не сподівалася на порятунок, змирившись з такою долею, яку не можна змінити. Проте, хлопець все-таки з’явився досить несподівано, задоволений і впевнений у собі. Дівчина його ще ніколи не бачила таким і навіть потроху почала відчувати до юнака симпатію.
– Ти прийшов?
– Як бачиш. Давай, збирайся. Пора втікати, поки є єдиний шанс для цього.
Софію не треба було вмовляти і вона вже була готовою відразу діяти.
– Як ти обійшов охоронця? Вирубив?
– Нє, все на багато простіше. Він спить, як немовля. Я підсипав йому в каву снодійне.
– Отакої!
– Так, але нам треба поспішати. Чекай, я перший все подивлюся.
Денис обережно відкрив двері і виглянув в коридор: чоловік сидів на стільці і мирно спав, опустивши голову вниз. Хлопець поманив Софію рукою і жестом наказав дуже тихо і повільно слідувати за ним. Так вони пройшли обережно коридором і зупинилися біля гвинтових сходинок. Спочатку навколо них була тиша, але потім почулися кроки внизу.
– Тихіше! Хтось піднімається сюди, – прошепотіла Софія, відчуваючи, як серце в неї забилося в шаленому темпі.
– Ховайся сюди!
Денис схватив її за руку і потягнув в іншу кімнату, обережно закривши двері. Майже відразу почулися кроки і чоловічі голоси, які почали стихати по мірі того, як вони віддалялися. Тільки, коли небезпека пройшла, дівчина помітила, що Денис ще не відпустив її руку, а вона була і не проти цього. Пригадавши Мирослава, Софія сама висмикнула руку і почервоніла від несподіваного кроку. Вона не хотіла собі признаватися, але хлопець почав їй
(не думай про це!)
подобатися в такій героїчній і відважній ролі.
– Чого стоїш? Пішли скоріше. Іншого шансу на втечу в нас може і не бути. Давай!
Юнак мав рацію і вона знову обережно пішла за ним. Вони повільно, без шуму спустилися по сходинкам униз на перший поверх. У вітальні поки що нікого не було, лише в каміні одиноко горіло вогнище. Обоє утікачів пройшли далі в бібліотеку, що була повністю заставлена шафами, в якій стояли різноманітні книжки, здебільшого белетристика. Посередині бібліотеки стояв невеличкий стіл, зроблений із червоного дерева, а поруч, кілька комфортних стільців.
– Оце мрія Мирослава опинитися серед такої величезної кількості книжок! – вражено вигукнула дівчина і пізно прикусила язик, бо їх голоси могли, а точніше вже почули.
– Тихіше, інакше нас накриють. Ти постій на шухері, поки я відкрию потаємні двері, – тихо сказав Денис.
Потаємні двері, – подумала Софія. – Прямо як у фільмі «Гаррі Поттер і таємна кімната».
Софія обережно вийшла в коридор і стала прислухатися до підозрілих звуків, готова в будь-яку мить попередити хлопця про те, що хтось буде сюди йти. Дивлячись на всі сторони, щоб не пропустити неочікуваного гостя, дівчина одним оком глянула на Дениса, що він там відкриває. Хлопець відкрив одну полицю і натиснув кнопку, двері відчинилися самі, на кшталт «Сезам, відкрийся!». За відкритими дверима були видні сходинки, що вели далеко вниз.
Софія настільки на це задивилася, що ледве встигла почути кроки, які вже звучали дуже близько. Хтось от-от мав сюди надійти і побачити таку зворушливу картину: двоє тинейджерів, намагаються втекти з цього будинку через підземний хід.
– Чорт, сюди хтось йде!
Денис швидко до неї повернувся.
– Нормальок, пора тікати. Давай, Софія!
Денис спустився вниз по сходинкам і дівчина побігла за ним. Тільки Софія спустилася на сходинки, в бібліотеку зайшов Степан з цигаркою в руці. Побачивши їх, він від несподіванки вронив сигарету, яка почала тліти на килимі.
– Трясся вашій матері! А ну стояти, засранці паскудні! Стояти, я сказав!
Він почав швидко до них наближатися, коли Денис натиснув з боку кнопку і всі двері зачинилися, включаючи книжкову полицю, що стала на своє місце, прямо перед носом у Степана, що аж оторопів від такого нахабства.
Денис голосно зареготав, не дивлячись на темряву, що з усіх боків їх оточувала. Він потягнувся до вмикача і ввімкнув світло, яке освітило підземний коридор, що тягнувся далеко вперед.
– Оце так! Перед самим носом закрити двері, – Софія теж сміялася. – Супер! Тепер ми врятовані.
– Нам ще треба вибратися з цього тунелю.