Після того як Бранкович розкрив нам очі, ми почали питати себе, де межа, за якою настає божевілля, і як її помітити. Думали, чи божевілля наближається поступово і його вчасно можна розпізнати, чи охоплює з усією силою зразу, і ти вже нічого не усвідомлюєш. Найбільше цікавило нас, чи розуміє божевільний, що він божевільний. Як-от коли людина напивається – є ж такий стан, коли пияк розуміє, що це остання чарка, після якої алкоголь остаточно затьмарить розум. А якщо він це усвідомлював, то чи хотів він зупинитися на цій чарці, чи з власної волі віддався зеленому змієві? Ми мали й самі збагнути, що деякі наші вчинки ніяк не вкладалися в межі нормальності. Стати на галявині за п’ятдесят кроків один від одного й стріляти, цілячи якомога ближче до голови – це межувало з божевіллям. Але тоді нам здавалося доволі кумедним слухати свистіння куль біля вуха. Наскільки близько ми могли витримати, і чи така допитливість була варта ризику? З цілковитою довірою віддавати своє життя до рук іншого, навіть якщо це й була хвороблива гра, яка нас розважала, – тоді це здавалося абсолютно нормальним.
– Перш за все – раді тебе бачити, щасливцю, – звернувся до мене Товариш Замполіт.
Так ми прозвали офіцера, який ще кілька місяців тому носив оливкову форму й розповідав нашим противникам ті самі казочки, якими зараз напхав нас. Єдина відмінність полягала в зміні полярності. Усі присутні по-батьківському на мене подивилися, аж мені стало соромно. Я знав, що має минути ще чимало часу, перш ніж я сам собі відпущу події на лісопилці.
– Чи міг би ти нам відповісти на кілька запитань? – вів далі Товариш Замполіт.
– Я докладно розповів Церовцю з поліції, але питайте все, що вас цікавить.
– Оцей, що ти його привів із собою…
Я його перебив:
– Він мене привів, не я його. Якби не він…
– То ти кажеш, цей тип сам, зі зв’язаними руками, убив трьох озброєних конвоїрів і перетягнув тебе через поле?
– Усе це я розповів Церовцю. І я не казав, що він їх убив. Поштрикав багнетом, а чи вони вижили, я не знаю.
– Звичайно. І ти сказав, що в хлопця амнезія?
– Ні, це сказав лікар Раукар. Мої слова – що той мені повідомив, мовляв, не може згадати свого імені й частини. Чи в нього амнезія – я не в курсі.
Лікар Раукар стукнув пальцем по дну сигаретної пачки, вийняв сигарету й швидко припалив. Він був із добровольців. Зголосився на службу, щойно почалися бої. Ще коли листоноші носили повістки, з яких навіть не було зрозуміло, чи їх розсилає їхня армія, чи наша, новостворена, Раукар уже був на фронті. Він записався звичайним рядовим, але через нестачу в армії медичних працівників його призначили в управління. У нашу бригаду він прибув на посаду бригадного лікаря. Ми навіть не уявляли, який він мав медичний фах. Та попри це з будь-якої нагоди смикали його за рукав – хоч кому болів зуб, хоч поперек схопило, чи пекло в сечовому каналі.
Лікар довгою цівкою випустив дим і поклав пачку на стіл.
– Я спілкувався з тим хлопцем і ось що можу сказати: по-перше, психологія і психіатрія – не моя царина.
– Лікарю, наскільки я знаю, ви гінеколог за фахом, тож у цій бригаді взагалі немає нікого, що було б із вашої царини, – засміявся бригадний Кватерник.
– Одначе ж, пане командире, в окопах частіше зустрінеш якусь манду, ніж у моїй приймальні.
Я був їм удячний за спроби розрядити ситуацію, але хотілося вже швидше закінчити цю розмову.
– Отже, як я сказав, це не моя царина, але одне я знаю достеменно. Майже завжди людина з амнезією не пам’ятає моменту, який викликав амнезію. Візьмімо за приклад автомобільну аварію. Останнє, що постраждалий пам’ятатиме, – точно не удар. Людина знатиме, що їхала в автомобілі, а далі – провал у пам’яті. Або, скажімо, згадаймо приклад шоку, викликаного…
– Згадаймо наш випадок, лікарю, – встряв Товариш Замполіт. – Хлопець каже, що сам-один вийшов проти танка, стріляв у нього, на що з танка відповіли вогнем, снаряд вибухнув неподалік, і він знепритомнів.
– Важко в це повірити. Практично неможливо, щоб він пам’ятав саму травму. Ймовірніше було б, якби він пам’ятав, як починався бій, може, навіть сам танк, але постріли й вибух… Я не впевнений.
Я вхопив з його столу пачку з сигаретами, не питаючи дозволу витяг одну й прикурив. Я був страшенно змучений нічною втечею, тому й подумав, що не мушу ні просити сигарету, ні питати дозволу закурити.
Не знаю, чи відчували вони ніяковість від того, що самі ніколи не бачили ворога ближче, ніж за півкілометра, але тоді мені хотілося, щоб відчували.
– Лікарю… Такий випадок неможливий чи радше неможливий? – спитав я.
Усі багатозначно подивилися на мене – і разом повернули голови до Раукара.