– Не знаю.
У кімнаті вибухнув сміх. Безіменний повернувся до нас, але ми всім виглядом показували, що сміємося не з нього. Лікар здивовано повторив:
– Ім’я і прізвище, будь ласка.
– Джейсон Борн, агент з амнезією, – вигукнув я, лежачи на своєму матраці, і кімнатою знову рознісся сміх.
– Борна? Агент? – невпевнено усміхаючись, перепитав лікар і роззирнувся.
– Ага, так! Борна! – почулося з усіх боків серед сміху.
У кімнаті пролунали аплодисменти. Як глядачі на стадіоні, ми піднімалися і опускалися, створюючи «хвилю» і скандуючи: «Борна! Борна!» Лікар Раукар нахилився до колеги й щось йому прошепотів, потім повернувся до нас і з притиском промовив:
– Хлопці, я вас попросив би!
Медики закінчили робити щеплення і спакували своє приладдя. Випили по чарці ракії з Цером і Раукаром, попрощалися з усіма в кімнаті й пішли до виходу. У дверях до нас ще раз звернувся головний серед лікарів:
– Хлопці! Ми записали всіх, кому зробили щеплення. Побачимося за два тижні, коли робитимемо ще одне.
– Хто виживе – з тим побачитеся, лікарю! – докинув хтось крізь сміх, і вся білохалатна команда зібралася виходити.
– Секунду!
Лікарі повернулися у спальне приміщення. Ми перезирнулися між собою і посерйознішали. Бо зрозуміли, що наш щойно охрещений і щеплений Борна щось помітив, а його набурмосене обличчя відбивало бажання жартувати.
– Секунду, лікарю! – повторив Безіменний. – Куди це ви подалися з тим папірцем?
Ніхто не зрозумів, про що йдеться. Я почув, як хтось ззаду прошепотів: «Який у біса папірець?» Цероваць встав з-за столу. Погасив сигарету, розправив куртку під ременем, очікуючи, як і ми, пояснень. Усі присутні були спантеличені. Лікар побачив, що не тільки він не розуміє, про що мова, тож спитав:
– Ви про який папірець, юначе?
Безіменний підійшов до лікаря, тицьнув пальцем у його сумку:
– Щойно ви поклали в торбу аркуш паперу, де записано дані всіх людей у цій кімнаті: імена, прізвища, дати народження, підрозділи й звання. Навіщо вам цей аркуш?
Лікар зіщулився, наче обвинувальний тон хлопця ляскав його по голій шкірі.
– На тому аркуші за два тижні ми знову запишемо, хто отримав щеплення і як на нього реагував.
– Якщо так, то цей аркуш може лишитися і в командира частини. Хіба ні? Чи ви плануєте використати його з якоюсь іншою метою?
Лікар спалахнув.
– Як ви це собі уявляєте, юначе? Використати для чого?
– Передати ворогові, наприклад. Не остання справа – отримати список імен особового складу цілої частини.
– Якому ж ворогові, чоловіче? Усі способи зв’язку з ним перервано вже кілька місяців! – заперечив один у білому.
– А ви думаєте, ворог зі своїми агентами на нашій території спілкується поштою чи телефоном? – відбив Безіменний. – Слухайте уважно. Прямо зараз це може не значити нічого, але вже завтра, чи за місяць, або рік цей список можуть використати проти людей у цій кімнаті. Чи ще гірше – проти їхніх сімей. Війна ця – не етнічно чиста, і шпигунів досить із кожного боку.
Миттю всі присутні скочили на ноги. Наче хтось увімкнув світло – після слів Борни ми побачили все зовсім інакше. Лікар намагався триматися спокійно.
– Це неподобство, юначе. Я шанована людина.
– Якщо шановані – залиште цей папірчик у командира. Всі ці люди тут з власної волі і змирилися з долею, яка на них чекає. Якщо муситимуть заплатити за чужу злобу – заплатять. Але це ніяк не має торкнутися їхніх сімей. Ніхто не повинен страждати через чужі рішення. Той список у лихих руках може спричинити трагедію. Поки люди на фронті, хтось може закласти вибухівку під їхню хату.
Запала незручна мовчанка; гомін наїжаченої та розбурханої цією промовою юрби вщух.
– Хто ви за національністю, лікарю? – спитав хтось із натовпу.
– Я гуманіст і шанована людина, – поважно повторив лікар.
Утім, розуміючи, чим це може обернутися, він вийняв аркуш зі списком і поклав на стіл:
– Але маєте право. Список може залишитися у вас. Дасте його мені, коли побачимося наступного разу.
– Так буде найкраще, – буркнув Раукар.
Наш лікар і Цероваць здивовано дивилися один на одного. Цера вразило усвідомлення того, що він випустив з ока таку деталь і все виправив незнайомець, про якого щойно вчора він говорив з командуванням і вагався, вірити йому чи ні. Раукара ж явно налякала колективна параноя, що за мить охопила всю кімнату, ще хвилину тому сповнену сміху. Напад на колегу свідчив, що будь-кого в будь-якій ситуації можуть звинуватити в казначому. Хто знає, чи згадував він про це, коли через за два місяці Церові хлопці доправили його в слідчий ізолятор – під час перевірки у його машині виявили сімдесят кілограмів свинини, з якими він збирався їхати додому на вихідні. Тюрми він майстерно уникнув, а от прізвиська – ні. Його ще й зараз кличуть Лікар Шпик.