– Ти з якої частини? – спитав я, нарешті відсапавшись.
Він глянув на мене округленими очима.
– Не знаю.
– Як це – не знаєш?
– Не знаю. Просто не знаю.
– А як ти попався?
Він дивився на мене так, наче намагався зрозуміти моє запитання.
– Увечері мене злапали. Я «осою» вистрелів по танку, танк по мені. Біля мене вибухнуло й підкинуло в повітря.
– Ну?
– Знайшли ці… Розбудили мене.
– Цієї ночі, дивлюсь, нас усіх брали уві сні. А де інші?
– Які інші?
– З твоєї частини.
– Не знаю. Мабуть, я був сам.
– Сам проти танка?
– Мабуть.
– Ти з якої бригади? Як тебе звуть?
Він мовчав. І при цьому дивився відкрито й щиро.
– А звідки ти?
Уперше від часу нашої зустрічі мій незнайомий приятель здавався схвильованим. З його вимови я припустив, що він один із місцевих бійців.
– Та рана на голові – усе гаразд?
– Просто розсічення. Думаю, коли падав. Трохи шумить у вухах, але все нормально.
– Куди тепер?
– А ти з якої?
– Зі сто дев’яносто дев’ятої. Правда, уявлення не маю, де ми, а де вони.
– Сто дев’яносто дев’ята?
Безіменний нахилився.
– Іти можеш?
– Здається, можу.
– Сто дев’яносто дев’ята… Це туди. Ходімо. Тільки…
– Що?
– Леоне непоганий, але Куросава – митець.
Штаб
Колишня сільська школа зараз перетворилася на управління бригади. Штаб розміщувався в останньому класі з правого боку на першому поверсі. Поряд був кабінет біології, де влаштували кімнату відпочинку для командування. Кухня також була поряд, завжди відчинена. Куховарка, яка всеньке життя варила для дітей, зараз мала трохи старшу, хоч і не набагато серйознішу клієнтуру. Три класи на першому поверсі віддали під спальні приміщення для взводу військової поліції і розвідників та під центр зв’язку. Самі безбороді хлопчаки. Частина з них – перебіжчики з регулярної армії держави, яка тепер розпадалася і з якою ми воювали, частина – добровольці, які після кількох боїв знайшли своє місце в нашій бригаді, і частина – призовники, законослухняні громадяни, які ніколи навіть не билися, але чесно відгукнулися на заклик батьківщини.
У штабі я був уперше. Почувався по-дурному: я сидів за шкільною партою, переді мною – геть усенькі командири, а за їхніми спинами на стіні – шкільна дошка, на якій хтось крейдою намалював герб республіки, прикрасивши його квіточками. Чи ми всі в цій ненормальній ситуації здитиніли, і якщо так, то це добре чи погано?
Ми точно змінювалися. Уперше я це зрозумів, коли Бранкович повернувся з лікування. Він був членом нашої команди, ми любили ті самі фільми, сміялися з тих самих анекдотів. Полюбляли влаштовувати дрібні капості, на які інші тільки докірливо хитали головами, але ніхто нам не дорікав. Пригадую, як ми одного вечора увімкнули тривожну сирену біля Шименого вуха – майже одразу, як тільки бідолаха ліг у ліжко. За день-два до того його призначили командиром відділення, і він щойно повернувся з кількома солдатами з нічної перевірки. Підняли ми тоді на ноги весь штаб. Церовець вимагав негайно нас усіх покарати. На щастя, ми були прикомандированим підрозділом, тож комбриг Кватерник не був нам прямим начальником, а Шиме добре знав про всі наші витівки і переконав Церовця, що сам знайде спосіб угамувати нас. А сам потім на нас навіть сердито не глянув. Може, подумав, що сам винен – перш ніж лягти спати, сказав, буцімто такий втомлений, що його й сирена не підніме.
Того ранку після повернення з патрулювання Бранковичу зламали пальця. Виходячи з машини, він ухопився рукою за стійку кабіни, а Черкез, не бачивши того, щосили грюкнув дверима. Вказівний палець зламався у двох місцях. Коли ж через місяць він повернувся з лікування, ми помітили, що Бранкович якось дистанціювався від команди. Він і далі був з нами, але значно тихіший. Якось після вечері вирішили ми його відверто спитати, що сталося. Не може людина так різко змінитися. Бранкович м’явся-терся і врешті відповів: «Соррі, пацани, я більше не можу вас підтримувати. Просто ви вже інакші, не ті, які були спочатку». І нам дійшло, що це не Бранкович змінився, це ми за той місяць стали кардинально інші, незрозумілі для людини, якої кілька тижнів тут не було.