Про Мату Харі і «чим вона закінчила» нагадав Марсалії (з пікантними подробицями і недвозначними натяками) Учитель після того, як вона повідомила, що її запрошують в Америку.
— Горвард Лі? — засміявся Учитель. — Старий хитрий китайоза, він і до тебе добрався? Йому мало кашпорів різних, що вже й до бабів узявся? Цікаво, що вони там збираються робити з усіма нашими біснуватими? Солити чи психотронку випробовувати на вас? Мови ви не знаєте… Хіба дрочити Брайтон-Біч…
Покидьок, він її збив з траєкторії саме в ту мить, коли вона вже подумки перелітала океан… Кількома словами, нагадавши їй лиш їм двом відомі факти її біографії — безневинну співпрацю з деякими органами в ролі екскурсовода «Інтуристу»…
— То й що? — з викликом запитала вона.
— А нічо, лиш те, що Горвард Лі, цей бадьорий американський пенсіонер, шанувальник нетрадиційної медицини і всілякої чортівні, насправді ветеран американської розвідки і добре знає, хто довгий час ховався під псевдо Мати Харі…
— Не треба мене лякати… Бо він напевно знає, що воловодилась я переважно з діаспорними українцями з якоїсь Оклахоми и чи Юти…
* * *Нарешті процесія дісталася сцени, і охоронець обережно опустив дівчину у вишиванці на кін обличчям до залу, а до Марсалії — худенькою спиною, на якій… Марсалія здивувалася: розквітала-розпукалася велика червона півонія! Та, пильніше придивившись, побачила, що на дівчині не вишиванка, а закривавлена біла блузка. Серце зупинилося… Ні, це їй привиділось… Ні, не може того бути… вона впізнала блузку… Точно таку вона купила торік Даночці у київському ЦУМі… Тепер Марсалія впізнала і розкішне смоляне волосся, і рідні вугласті плічки… Зрозуміла, чого ридає-голосить Теофіля… Відчула, як обриваються нутрощі, як підступає під серце страшна холодна пустка… Сука, що вона зробила з її дитиною?!.
Молячи Бога, щоб це був сон або просто дурний розіграш, ступила на сцену ватяними ногами.
— Назад! Ти що?! — як з-під землі виріс, заступивши їй дорогу Родіон.
— Що ця сука зробила з моєю дитиною? — спитала, божеволіючи від страшного здогаду. І вже набрала повні груди повітря, щоб закричати на цілий світ, але Родіон брутально затулив їй долонею рота:
— Тихо… ти!.. Це не вона…
— Хто?!. Хто-о-о-о… Я питаю — хто?!
Митрофан… тільки тихо… заскок у нього чи… чорт його знає що… Але не бійся… Нічого страшного… він тільки черкнув…
— Чер…к…нув? — перепитала Марсалія з жахом. Відсторонивши Родіона, що намагався заступити її від людей, знайшла поглядом Митрофана і заціпеніла: на неї незмигно дивився… ЗВІР… «І прийде звір, і буде число йому 666…». Згадала і запитала ЗВІРА:
— Навіщо ти це зробив?
— Це не я… це… Бос! Клянусь! Це він, звірюка… — белькотів переляканий Митрофан. Але ЗВІР мовчав, виймаючи сатанинським поглядом, як вилами, з неї душу. І раптом тріснула і пирснула навсібіч скалками скляними тиша.
— Марсаліє! Зціли! Марсаліє! Зціли її! — ревів осатанілий натовп. — Зціли! Зціли! Мар-са-лі-є!
Натовп, вийшовши з-під її контролю, ревів, реготав, біснувався, плював їй в обличчя, тикав пальцями у самісіньке серце, як у рвану криваву рану. Марсалію охопив жах… звергнутого ідола! Здалося, вона уже летить зі своєї високої сцени, зі свого п’єдесталу просто у знавіснілу юрбу, яка роздере її на клапті! Але ще був шанс на льоту, у падінні коршаком впасти на зловорожу силу, яка нагло втрутилась у її володіння, вчепитися кігтями у шию клятого підступного ворога!
— Пусти! Я уб’ю і його, і її… суку Фільку! Пу-гу-гусссти-и-и!! — заридала спасителька, намагаючись вирватись із цупких рук Родіона.
— Ти що? В тюрму захотіла?.. Чи нас посадити? Ти що — забула, що Митрофан — твій, твою мать… наложник? Імператриця ти наша йо… Назад! У машину! Бос розбереться без тебе! Ну от, я що казав?! «Швидка» приїхала! Можемо змиватися…
Повз них пробігли люди в білому. Нахилилися над Даною, заступивши її від Марсалії.
— Пусти-и-и! С-с-волоч!..
Гах!
Легкий хук правою під дих переламав її навпіл, забив подих. Спробувала розігнутися, з ненавистю пропікаючи невидющими очима обвислу матню Родіона Новоявленого, як сама нарекла недавно цього покидька, заточилася і… просто перед собою побачила зів’ялу дитячу ручку, що звисала безживно з лікарняних нош, які кудись бігли на чотирьох парах ніг попри неї. Схопила ту ручечку, встигла тільки торкнутися губами пальчиків, як її грубо відштовхнули, наче непотріб, і, падаючи, побачила, як з білого рукава доньчиної блузки осипаються багряні, аж чорні ружі… Ружі сипалися довго, дуже довго, аж доки не засипали сцену, і залу з людьми, і весь білий світ. Від преісподні — до небес.
* * *