Авто мчало з такою швидкістю, що придорожні виноградники обабіч зливалися в суцільні зелені шпалери. Від цього мигтіння і від тихого зміїного шипіння шин Марсалію злегка млоїло. Голова була важка, мов казанок з кулешею. Роззирнувшись, побачила, що напівлежить на заднім сидінні між двома янголами-охоронцями. Тупі фізіономії робили колишніх спецназівців і спортсменів схожими на близнюків. Подивилася вперед, але перспективу дороги заступала сутула спина Новоявленого, що незворушно сидів поряд із водієм, та широкий зад «джипа» з охороною, що мчав на чолі ескорту. Точно такісінький катафалк з помічниками-учениками, вона знала й не оглядаючись, висів на хвості їхнього «мерседеса». Усе так, як поспіль усі ці роки: дорога, сеанси, одні і ті ж давно обридлі морди… Крім хіба що недавно наверненого у віру Митрофана…
І враз Марсалію як струмом прошило — Даночка! Чи це був сон? Може, весь цей кошмар їй приснився? Чи глюки? О тттриклятий Родіон, вона ж не відає, чим він її нашпиговує щоразу… Але… ця тривога! Ця тривога… ой, як вона душу рве… мов кішка дика! Нею, здається, налита навіть потилиця Родіона… Янголи-охоронці відвертають перелякані писки… Ой, ні… не приснилося їй, не приснилося. І Марсалія не те що закричала, а завила-заридала, ламаючи нігті об задубілу від поту сорочку Новоявленого:
— Куди ти мене везеш, гад?! Повертай назад! Чуєш, іроде, повертай назад! Ой, Бо-о-о-оже… Там моя дитина!.. Що з моєю дити-и-иночкою?! Що ви з нею зробили, і-і-іроди! Я ж не знаю, я ж не ві-і-ідаю!..
Поросла рідким волоссям шия Родіона від болю і люті налилася темною кров’ю, шкіра під сорочкою заворушилась. Янголи-охоронці лагідно заламали матінці Марсалії білі руки і так стиснули боки гарячими молодими тілами, що дух перехопило.
— Заспокойся, яка дитина?! В тебе що, знову глюки?! Твоя дитиночка уже — тю-тю, до Києва доїжджає разом із подружкою твоєю… Фількою, чи як ти там її прозиваєш? Ну й клички у вас — на тверезу голову не придумаєш: Теофілія, Марсалія… До речі, Бос вашим, пані, здоров’ячком цікавився, — не повертаючи голови, гнав туфту Родіон, а це було першою ознакою того, що він забрехався, що з усіх сил намагається викрутитись.
— Та пішшшовв він… і ти з ним! — уклала в матюк усю свою ненависть, лють і горе, і затихла, благаючи подумки усі сили, щоб це було так, щоб ВОНА, її дочечка, була жива, хай навіть із Фількою, тільки б не в руках Боса і його покидьків… Не дай Боже! Господи, відверни! Спаси й помилуй бідну невинну дитину!.. Господи, покрути тим звірюкам руки, щоб тільки не кололи її… О, вони це вміють… Щоб на голку не посадили, на голку! Як її… Тварюка Новоявлений, певно, за наказом Боса, час від часу штрикає їй щось у руку… І штрикає! Каже: заспокійливе. Вона ж підозрює, що її посадили на голку, уже давно, та Родіон клянеться, що то звичайний димедрол. Але вона відчуває, що бреше… Він постійно бреше… І про Дану бреше. Чує її серце: дитя в їхніх руках…
Від цього здогаду Марсалії темніє в очах, і звіриний страх за дитину, лють і гнів на кривдників виштовхує з грудей крик, наче перегріте шампанське корок із пляшки. Вчепившись, як дика рись, кігтями у горлянку Родіона, вона кричить:
— Дай мені Боса, падло! Бо рішу і тебе, і себе! Я хочу знати, де моя дитина!
Даремно охорона намагається відірвати її від Родіона. Марсалія брикається, хвицає ногами, все міцніше вгризаючись нігтями у шию Новоявленого.
— Зупини… — хрипить Родіон.
— Я не можу! — з жахом кричить водій. — На такій швидкості… Васька в мене вріжеться…
— Зійди з траси, твою мать! — задихається Родіон…
— Куди?! У рів?! — панікує шофер, міцніше стискаючи кермо і весь стискаючись, щоб його, не дай Боже, не зачепили в розпалі боротьби дебелі дебіли, як він подумки обзиває охоронців.
— Дай, сука, Боса, — не здається Марсалія.
І Родіон наказує водієві ввімкнути радіозв’язок.
— Шо случилось? — голос Боса не віщує нічого доброго.
— Де моя дитина?! Я хочу знати, де моя дитина?!! Кажи, катюго, бо я зараз задушу цього покидька! — кричить Марсалія.
— Бос, — шипить Родіон, — ана с ума сошла…
— Маця, ти шо? Успокойся, дєвочка здорова, всьо в порядкє, єдєт с бабушкой домой… — під удавано безтурботним тоном Боса клекотить лють. Але Марсалії плювати на нього. Вона сама люта.