І раптом — усе пішло шкереберть. Уся перспектива. Чому? Збіг обставин. Важких, чорних, непередбачених…
По-перше, усі плани переколотила перебудова, яка почалася в той день і час, коли її мали відправити на вишкіл у Москву. А звідти… Можливо, і в Америку… Однак, усе, все полетіло до діючої мами!
Батьківщина в небезпеці, — сказав Учитель. І її направили… на барикади в рідному краї, на які лізли з різних боків ошалілі від свободи місцеві румуни, поляки, російські «реваншисти», що понаїжджали сюди після війни та згодом — на будівництво військово-промислового комплексу, а також пробуджені до «боротьби за волю і державність» українці.
…То були тривожні, страшні, але й романтично-авантюрні часи, особливо на Заході України. Бо люди справді пробудилися, але кожен — зі своїм задавненим болем, гнівом, образою. Люди, які ще вчора жили в мирі і дружбі, ставали… ворогами. Навіть у її родині! Агій! Раптом баба-румунка обізвала діда-кацапа окупантом. А баба-полька діда-німця фашистом! Баби подуріли! Брат на брата пішов, сусід — на сусіда. Замість того, щоб об’єднатись у боротьбі з «комуністичною гідрою», виясняли з піною на губах, чиї предки першими прийшли у краї благословенні, хто — автохтон, хто — зайда, а хто — «завойовник». Згадували одне одному і «заслуги перед партією і народом»… А її тато з мамою від цієї колотнечі просто запили з горя…
Ось тобі й «батьківщина в небезпеці»… Учитель був суворо недосяжний. Як Будда. Отож, її викликали і сказали: іди на барикади! Іди в РУХ, у «Просвіту», записуйся в усі організації, які вони створюють. Очолюй, організовуй, і, звичайно, інформуй. Нам головне — щоб не вийшла ріка з берегів і не знесла нас усіх разом з кордонами і Союзом.
Вона ж найбільше боялася, щоб не пролилася кров… Передовсім, щоб не узялися різати один одного її родичі. Бо й без того вже почалось: один кузен очолив місцевий осередок румунської націоналістичної партії «Про патріа» («За батьківщину»), інший — пішов у РУХ і шельмував свою кузину, яка в радянські часи, вибравши з усіх рідних національностей — русскую, зробила собі добру партійну кар’єру, аж до третього секретаря обкому партії. А кількоро з родичів, що писалися до цього українцями, відшукали глибоке австрійське і навіть єврейське коріння і зібралися виїздити на свою історичну батьківщину, тобто в Німеччину…
Але не цей «рейвах» вибивав із колії, а… як би це сказати… чи назвати? Можливо, наївність тих, хто став по різні боки революційної барикади, і цинічна дворушність чолових цих протиборчих сторін… Навіть вона, зовсім без досвіду, розуміла, що нічого путнього з цієї боротьби не вийде, бо її очолили куплені, вишколені «службами» або завербовані з патріотичної інтеліґенції «стукачі»… Найгірше, що цього не розуміли справді патріотичні і чесні люди…
Тому, коли в один прекрасний день на всенародному вічі чоловим українських національно-патріотичних сил став, м’яко кажучи, «колеґа» Вакара і соратник Учителя, вона злякалася. І втекла. І, слава свободі й демократії, стала дезертиром. А все тому, що втомилася бути… сукою. Бо ж від природи була чесною, доброю, романтичною дівчинкою, що приміряла на себе образ сміливої радянської розвідниці, такої, про яких писали радянські книжки… А її примушували нюшкувати за студентами і викладачами. Врешті, просто осточортіло брехати Учителю, брехати Вакару, своєму «куратору», якому була зобов’язана звітувати про антирадянські акції студентів, хоч насправді ніяких акцій не було, або її на них не запрошували…
Тим часом запрошували на весілля однокласниці та однокурсниці, які поспішали вискочити заміж за будь-кого, аби не повертатися у рідне село вчителькою…
А от вона — повернулася. На зло Учителю, який невідомо для чого тренував її паранормальні здібності, Вакару, який осідлав її, мов ослицю, своїми «шпіонськими» завданнями. Але передовсім — собі, бо, за великим рахунком, тікала від перспективи, від майбутнього.
Сталось це несподівано. Отак-о йшла рідним містечком, аж гульк — стоїть коло її рідної хати Михайлик-петеушник, очицями сірими світить, як фарами трактор, і каже, що він інженером у рідне село направлений після закінчення училища механізації. Такий простий, добрий, не схожий ні на городських нахабних дебілів, ні на зарозумілих студентів, ні на цинічних «учителів». І так їй захотілося простого людського щастя у рідній Новосілці, на рідному кутку Корчі, що на другий день після випускного балу в ресторані «Дністрові кручі» подали вони з Михайлом заяву до загсу. Через тиждень їх і розписали при всім чеснім народі. А ще через тиждень її зарахували у рідну школу вчителькою української мови та літератури. Теж рідної… І покотилося життя тихе, далеке від революцій і шпіонів, просте, мов колесо колгоспної фіри…