— А про похорони він сам усе знає? Дивись мені, дівко, з тими кавалерами, бо біда буде, — засичала закипаючи свекруха.
* * *Думки скачуть, плутаються в затуманеній голові Марсалії. Плутаються спогади, картинки, голоси. Лиш один звучить чітко, як голос телефонного робота:
— Батьківщина в небезпеці. Марино, дорогенька, забудь, що ти молода і гарна жінка. Пам’ятай одне: ти — воїн! В руках у тебе зброя масового ураження і чарівна паличка масового порятунку. Ти — стратегічний ресурс… Людина, від якої сьогодні залежить доля країни.
Учитель говорив, як цвяшки в голову забивав. Надто голосні слова… Вірила й не вірила… Учитель «програмував» її на впевненість, а їй здавалось, що вона бездарна, нецікава, що Учителю в ній нічого не подобається, навіть придумане нею сценічне ім’я, під яким вона мала починати свій новий шлях масотерапевта-екстрасенса!
— Чому Марсалія, Мариночко? Звідки — Марсалія, Мариночко?
Так звали мою прапрапрабабусю, на цілий край знамениту цілительку, — збрехала вона не зморгнувши, хоч насправді Марцалією звали циганку, до якої вона ще дівкою разом з такими, як сама, ворожити їздила аж у Молдавію. Вона лиш букву змінила — івийшла Марсалія…
У «Школі екстрасенсів», куди Марина явилась «як миленька», учнів було рівно 13. Так вийшло, чи спеціально відібрали із усіх бажаючих чортову дюжину, не знала. Але добре знала, що вона особисто була на особливому рахунку в Учителя. Він муштрував її на загальних заняттях і на індивідуальних, які проводилися не з усіма, а тільки з особливо обдарованими, тими, хто володів джентльменським набором масотерапевта: сильним біополем, лідерськими замашками, ораторським і акторським талантом, до всього ще й мав привабливу зовнішність, добре поставлений проповідницький голос, умів працювати з людьми і прагнув публічності.
«На жаль, — зітхав розчарований Учитель, — більшості із чортової дюжини першого призову масотерапевтів, чогось та не вистачало. Якогось компонента…»
Авжеж! Більшість із цих самозванців-дурисвітів і не відали, що були своєрідним прикриттям і водночас добровільними спонсорами того, ради чого створювались усі магічні курси, школи та академії… Адже навчання на курсах екстрасенсів, які Учитель жартома називав «фабрикою з виробництва опіуму для народу», тоді коштувало чимало…
* * *Марсалія перемотала кінострічку спогадів до того дня, коли вона вперше переступила поріг школи екстрасенсів. Перше, що подумала, оглянувши аудиторію: давно не бачила разом стільки божевільних. Не змінилось її враження і після знайомства з колеґами. Половину з них вона знала заочно, з їхніх статей у місцевих газетах і виступів на радіо: етнографа-народознавця Кузьмодем’янського, костоправа Микиту, двох «баб-шептух», до яких «знімати порчу» таємно їздила уся область, і кількох ворожок, до яких сама ходила нібито судьбу «взнавати», а насправді досвід переймати. Решта — екзальтовані молодиці, готові на контакти з інопланетянами, цікаві студентки, які, ні у що не вірячи, хочуть усе перевірити, і одинокі пенсіонерки, яким безсонними ночами привиди ввижаються.
— Отакий бестіарій, — скаже Учитель.
Авжеж, із першого погляду непосвяченому ця публіка могла здатися збираною дружиною, конгломератом випадкових і не зовсім адекватних, а то й не сповна розуму людей. Але інтуїція Марині підказувала, що всіх їх сюди привів «шкіряний Вакар».
Підтвердила здогад поява на курсах колишнього комсорга курсу Світлани Пивоварової. Їхні дороги з цією довбаною активісткою частенько перетиналися в парткомі університету під пильним оком «куратора». Але обидві зробили вигляд, що ні про що не здогадуються і прийшли сюди просто з цікавості. Навіть подружилися. Ненадовго, правда: скоро розійшлися лютими ворогами, не поділивши Учителя. Хоча що там було ділити… Радше, треба було тікати…
З того часу Марині почав снитися один і той самий сон, чи то пак видіння, яке пережила школяркою на сцені поряд із Вольфом Мессінгом: вони стоять одне навпроти одного у сліпучій пустелі, і їх обох, як водяний вир, затягує в себе гарячий пісок…
Марсалія застогнала: їй здалося, що пісок уже підступає під горло, пекучий, пливучий, і на сто миль довкіл — ані соломинки, щоб учепитися… А за вікном — на сотні верст — ані деревинки, ані хатинки, ані…
— Щось знову не так? — спитав через плече Родіон.
— Усе так… Відчепись… — буркнула. Завжди він… як Пилип з конопель!
… І тоді його теж принесло… Але вперше — вчасно і доречно. На той час Марсалія під керівництвом Учителя не тільки перфектно оволоділа професіями екстрасенса, народної цілительки, масотерапевта і т. д., а й зрозуміла, що пора «давати драпака» від цієї мафії. Не така вже вона була нетямуща ідіотка, щоб не побачити, що високі ідеї «порятунку народу і Вітчизни» їй доведеться відробляти каторжною працею на стадіонах, гастролюючи по Україні та розсіваючи наліво і направо «опіум для народу», або, ще гірше, прикутою до якогось клубу на околиці у ролі народної цілительки «баби Ванги» чи святої провидиці Анжели чи Євлампії. Тож доки її не прикували ланцем до галери, доки в ній ще палає вогонь відваги і впевненість у власні сили, у те, що сама годна пробити собі дорогу до слави, рвалася на волю…