забути… усе забути… за… бу… бу…
* * *Марсалія позіхнула: «димедрол» почав діяти. Повернулась на правий бік і, поклавши на плече юного, плямистого, як олень, янгола-охоронця свою бідну голову, притихла: чи то сни додивляючись, чи то думи додумуючи…
Тільки уві сні, в наркотичному маренні можна заново пережити призабуту, а то й забуту далеку мрію… Чому їй так хотілося стати в один ряд з тими писаками, до сих пір не второпає. Вони, ті кількоро місцевих письменників, здавалися їй небожителями. Навіть тоді, коли закрутила з одним — холостяком-п’яничкою, а потім, обманюючи Михайла, що їде на курси підвищення кваліфікації, місяцями товклася разом із обожнюваним кумиром у кімнатці робітничого гуртожитку, де він мешкав після чергового розлучення, обслуговувала його, терпіла примхи, одверті глузи сусідів-роботяг, аж доки хтось не доніс чоловікові.
Той постукав у двері саме тоді, коли вона… одне слово, надихала поета, як справжня Муза. Залізна койка так тряслась і рипіла, що було чути за кілометр. А бідний Михайло… не чув. Почекав, доки відскрипить, і тоді постукав. Вона відчинила, нічого не підозрюючи. І… стала перед законним в однім халатику, в тому самому, що чоловік подарував на минуле Восьме березня. Не помічаючи поета, ніби той був скляним чи невидимим, Михайло попросив:
— Мацю, серце, ходи додому, Дана скучила, все питає: де мама?..
Поет свою Музу Марґариту, як він називав Марину, не затримував. Не боровся за неї з чоловіком і не оспівав у безсмертних своїх віршах. Не встиг. Помер від цирозу печінки. Якби вона знала, що він хворий, раніше зайнялася б цілительством. Бодай настоянками та чаями трав’яними напувала б… А так… хай спочиває та в раю душі праведні віршами звеселяє. Їм було добре удвох — і за це спасибі!
Марсалія сумно усміхнулась і переклала просвітлілу голову на плече того янгола, що зліва сидів, наслухаючи, як той, що справа, полегшено зітхнув, задвигав онімілими плечима, завертів шиєю.
Провидиця спостерігала цю розминку крізь примружені повіки, а бачила чомусь Аристарха Миновича. До повноти її жіночого щастя Аристарху Миновичу не вистачало чоловічої снаги. Що вона не робила, якими травами цілющими не поїла його, які рецепти молодильні не застосовувала — не помагало. Доводилося вбогість тілесного контакту компенсувати розкішшю інтелектуального спілкування. Потерпаючи від старечого безсоння, патріарх провінційної сцени крізь ночі, як Шахерезада з казки, оповідав їй історію українського театру та кіно із своєю безпосередньою участю в тому. До історії зародження вітчизняного телебачення не дійшло — Аристарха Миновича однієї такої безкінечної ночі забрала «швидка допомога» і не повернула Маріурі, як корифей називав її, плутаючи Марину з Маріурою, як вона — Аристарха з патріархом…
Тож Маріурі зосталися тільки спогади, мініатюрний бюст Аристарха Миновича, який патріарх сцени подарував їй разом із чорноперим боа покійної дружини-актриси напередодні відходу в кращий світ, і — страшний поголос. Про неї пішли плітки, нібито вона справді чарівниця: з ким тільки переспить, той вмирає. От і патріарх… чи то — Аристарх Минович переставився вслід за поетом… А про те, що Аристарху, як і належало патріарху, було вже сто років, наче й забули. Як і те, що поет не вилазив із чарки… Єдиним спростуванням тої брехні несосвітенної про її роковане чародійство був Михайло, з яким вона нівроку півжиття прожила, дочку народила, а йому й по сей день нічого не вадить.
Тим більше, що в одній розумній книжці — «Вампіри і донори» — знайшла пояснення довгого життя і квітучого здоров’я свого блаженного чоловіка. Пліткарі тяжко помилялися, жаліючи святого мученика Михаїла, бо, книжка писала, йому, як донору по життю, якраз і треба такої стерви-вампірки, як вона, щоб не залила дурна кров. Отож і виходило, що Марсалія ще й нібито своїми вибриками та загулами (мимоволі вже й сама про себе чортзна-що подумаєш, наслухавшись інших) рятувала його від смерті. Але кому що доведеш? Тим паче у провінції, де одне одного знає, де смерть — ліпше, ніж неслава…
… Її викликав у райвно.
— Марино Андріївно, — начальник хвилювався, — ваш темперамент і схильність до авантюр вас згубили.
Кинулася шукати Вакара, але той мов крізь землю провалився. Тоді вона зібрала торби і прийшла до Учителя. І той, замість того щоб привітати з поверненням, прицвяшкував її до підлоги жорстоким холодним поглядом: