Але ти… Ти безсила перед своєю судьбою, а тому завтра тебе вже тут не буде — на цьому подвір’ї, у цім райцентрі, який здається тобі страшною вирвою, трясовиною, що от-от поглине тебе з головою. Ти боїшся Учителя. Бо впізнала того, хто ховався під його личиною. Ти не хочеш бути ані зомбі, ані психотропним апаратом, що зомбує розгублені маси. Бо знаєш, що іхто за цим стоїть. Ти не бажаєш бути вічним рабом системи, бо ще свіжі у пам’яті спогади про Вакара і всіх тих «кураторів», які тобі перепаскудили життя. Ти рада, що вони знайшли Кашпора, однак ти не певна, що тебе лишать у спокої: батьківщина ж у небезпеці. Але ти не можеш повернутися до себе колишньої, бо уже виросла із себе, як із учнівської форми. Ти не можеш повернутися додому, бо твій дім зруйнували плітки, поголос і брехня. І хапаєшся за соломинку… переконана, впевнена, що вирятувати з цього намулу тебе може тільки один чоловік — зелепух Родіон, і ти їдеш шукати його, і знаходиш — у Києві на Хрещатику.
* * *Звичайно, побачивши провінційну провидицю і цілительку у фойє республіканського радіо, сяючу, мов ялинкова іграшка, Радько розгубився, бо одна справа — шуримуритись із чужою жінкою в лопухах периферійних, і зовсім інша — публічитись із сільською репанкою перед столичними друзями. Однак Марсалію врятувало від Радькової підлості те, що передача про неї як народознавця і народну цілительку не тільки сподобалася начальству, а й викликала шалений ажіотаж серед слухачів. За кілька останніх днів вони засипали редакцію радіопередачі «У світі цікавого» листами і буквально затероризували дзвінками. Недужі, хворі, розчаровані шукали в неї порятунку, душевного зцілення. Патріотично налаштована інтеліґенція — нову провісницю «досвітніх вогнів». Одні вимагали адресу великої Марсалії, інші — продовження радіопередач про неї.
— У мене є проект, — оговтавшись від несподіванки, зашепотів Родіон і заспішив до виходу так прудко, що Марсалія ледве встигала за ним.
— Як це — проект? — не зрозуміла значення терміну, що тільки-но входив у мовний обіг столиці початку незалежних дев’яностих.
— Ну, типу ідея, план…
— В мене теж є ідея і план… Як переплюнути Кашпора з Чудаком.
Родіон оторопів. Наївний! Він мав її за просту, як обцас, селючку, а виявилося, що вона може фору дати самому Кашпору! І мудріша, і далекоглядніша. І приїхала сюди не ради його прищавої персони, а задля справи, і не лише з проектами, а й зі своїм бізнес-планом.
* * *Авто нечутно мчало степами, розпікаючись від швидкості і спеки. Спали, прихилившись головами до вікон, розморені охоронці. Вдавали, що сплять, Родіон і Марсалія, згадуючи, як майже бігли Хрещатиком. Мовчки. Він — попереду, вона — за ним. Як двоє змовників. Вони й справді були змовниками. Біля Парламентської бібліотеки перебігли вулицю і подерлися на гору.
— Тут нас ніхто не побачить і не підслухає, — вибравши безлюдне місце між кущами, сказав тоді ще засапаний Родіон і накинувся на неї, як переляканий горобець на кішку:
— Ти уявляєш, на що замахнулася? Уявляєш, які за ними люди стоять? Які… сили? Цека — не менше! А які гроші! Ти хоч розумієш…
— Розумію, — сказала Марсалія таким тоном, що Родіон осікся. Дивився на неї довго й уважно, ніби вперше бачив. А надивившись, підозріливо спитав:
— Звідки?
— Від однієї тітки, яка сама служила у тих службах і силах, як ти кажеш, не ким іншим, як простим «разработчиком-испытателем секретного психотропного оружия». І тітка ця — перед тобою.
— Ну, даєш, дівко… — побілів Родіон. — Брешеш!
— Авжеж, брешу! І тільки в тому, що була не «разработчиком-испытателем», а самою психотропною зброєю… Ти недаремно соромишся поряд зі мною дефілювати Хрещатиком… — не проминула вколоти невдячного міщуха.
Та бідний Радько був надто заклопотаний, щоб реаґувати на її шпильки. Марсалія справді вразила його. Ця периферійна курва, що, як йому здавалося, не тямилася від щастя, коли він топтав її, наче курку, на очах у чоловіка, виявилась не такою простою… або він нічого не розумів… Нахабний зелепух зів’яв, як підтятий лопух. Глянувши на Марсалію, що тишком насолоджувалася реакцією, примирливо розвів руками:
— Ну, тоді я… не знаю, що робити…
— Зате я знаю: вертатися на радіо і робити зі мною передачу. Про те, про що хочуть чути слухачі… Познайомити із жінками свого колективу, з дружинами письменників, депутатів й інших представників нервових професій. А я вже з ними сама раду дам. І ще — жити разом, думати разом і робити усе разом. Нас чекають великі гроші. Повір мені. Як-не-як, я ще й оракул-провидиця. — І раптом, схопивши його за ремінь, різко притягнула до себе, обпалюючи безсоромним вогнем пухирчастий писок дурноверхого зеленця: