— «Комітет порятунку Вітчизни» надіється на тебе, Марсаліє, не підведи! Бог бачить, що вона старалася… З шкури лізла, годила-служила, розуміючи, що роль компаньйонки царственої особи — найвища посада і найзірковіша роль, яку може подарувати їй доля. І не вгодила… Лиш невідомо кому… Леді, рятівникам Вітчизни чи Босу, який після провалу «при дворі» і прикував її до сцени Будинку культури на найдальшій околиці Києва, і вона три (!), три-и-и ро-оки день у день мусила за полтиник дурити місцевих калік, алкоголіків та онкохворих, переживаючи, щоб, прозрівши, вони не повідбивали їй печінок. Тож ясно, що коли, нарешті, Бос відпустив її на волю, тобто дозволив гастролі по Україні, вона готова була йому руки цілувати!
Отаке вони з нею, великою Марсалією, зробили, ці покидьки! Принизили, знищили, а тепер, щоб хвоста не підіймала, вже й за дитину взялися! Жах… Треба… тікати… Але — куди?! Світ тісний, а відьомський — ще тісніший… Ні, спочатку треба серйозно і дуже детально обдумати план своїх подальших дій: як їй викрутитись із цього капкана, не позбувшись голови? Хоча… до біса цю дурну голову! Цей дірявий баняк, що завів її в такі хащі страшні, де й звіру було б лячно…
Марсалія важко підводиться на онімілих ногах і тільки зараз помічає, що довкола — невеличкий, певно, насаджений, акацієвий гайочка, свіжий молоденькою зеленню, дзвінкий пташиним щебетом. Такими ліси бувають тільки на початку літа. Боже, як давно вона не була в лісі! Як їй хочеться зостатися серед цієї краси — самотою, без охорони. І не поквапом, мимохідь, а забувши про все, насолоджуватись кожною травинкою-стеблинкою матінки- Природи. Цим найдешевшим і найдорожчим скарбом…
Ліричні роздуми Марсалії псують охоронці, помічники-ученики, які вискочивши з авт, радісно спішать вихлюпнути на чисту душу землі сморід своїх утроб. Фу! Трутні! Останнім часом Марсалія намагалася не помічати свій почет. Бо хіба це чоловіча справа — корчити святих і мудрих, видурюючи у нещасних калік останню копійку? Та й який нормальний чоловік, скажіть на милість, піде жінці прислужувати, хай навіть вона й сама королева?! Він сам захоче стати королем! Ні, той, хто живе за кошт жінки, — не чоловік! На своїх, тьху, учениках, пересвідчилась: мало що слабоумні, так ще ж і підлі. А як хочуть величатися! Кимсь здаватися! Не бути кимсь, ні, на це в них розуму не стачає, а от нахабства здаватися — вистачає. Людці! Дрібні людці — і тілом, і душею!
Марсалія з ненавистю дивиться, як вони, малі, бородаті і довговолосі, схожі на ґномиків, випорожнившись, широко розставивши коротенькі ніжки, виставивши лікті, розминаються… Фу! А імена! Імена які собі попридумували, вмерти можна: Василій Арамейський, Іоанн Афонський, Варфоломій Візантійський, Митрофан Галілейський…
Згадка про Митрофана кидає її в жар: як він міг, покидьок, підняти руку на її дитину? Цей недоумок, гнида, яка потаємно теж мріяла стати кимсь! Дурна баба та його теща! Бо не вона, Марсалія, шукала цього покидька, а він сам її знайшов, напросившись спочатку книжки її продавати. Співпрацю пропонував, нездара тупоумний! Бізнес-план приволік: як заснувати незалежний від Боса і Родіона «Центр народного цілительства», в якому (сміх і гріх) місце президента собі зафрахтував. А вона, велика Марсалія, мала горбатитись, як проклята, звиватися, як в’юн на пательні, заробляючи гроші для цих трутнів! Хоч, правду кажучи, так воно й було…
* * *То тільки спершу молоденький гайок здавався свіжим і прохолодним. У степу така спека, що листячко на кущах гаряче, мов зварене. І вона вся гаряча, аж пашить вогнем лютим, гаряча кров стугонить у скронях, глухо вистукуючи:
— Пом-ста… Пом-ста… За все! І за Даночку!
Де вона, її кровиночка? Але… вона не хоче про це думати, щоб не вибухнути гарячою чорною кров’ю на ці гарячі кущі! Бо тоді — не буде помсти.
Не буде можливості упитися помстою, як… кров’ю ворога… І знову перед очима постала наштукатурена Кавалерія. Роками вона безперечно старша за англійську королеву, а поведінкою — бандерша.
Марсалія досі не могла зрозуміти, як ця шльондра стара могла «сковирнути» її, Марсалію, зі стільчика біля трону, коло першої леді, де вона віртуозно, ґеніально грала роль компаньйонки, няньки, повірниці, духівниці, масажистки, бабки-шептухи, екстрасенса, провидиці… Усього потроху. Вони бачилися майже щодня. Особливо в негоду: леді хандрила, не хотіла виїжджати «у світ», врешті, кликала Марсалію, що була завше напохваті, і вони цілий день розважалися ворожбою на картах, грою в підкидного і розкладали пасьянс. Усьому цьому Її величність навчила Марсалія. Леді тішилась, мов дитина, і все дивувалась: