— Я даже не знала, что карты — это так интересно! Я же выросла в семье партийных работников… сама была примерной пионеркой, потом комсомолкой… О всяких там поверьях, гаданьях и речи не могло быть!
Государиня часто плакала, жалілася:
— Ах, Марусенька! Можно я вас буду звать Марусенька — Марсалия — это… ну, чужое, такое… ну вы меня понимаете… Я такая одинокая… С тех пор, как Люлюсик стал… ну, сами понимаете… власть человека портит. И окружение! О-о-о, вы не представляете, что за окружение! Все чего-то хотят! Льстят и врут! Все! Кроме вас, Марусенька!.. О, давайте кинем на этого… интересно, что за человек?
І Марсалія кидала карти то на новопризначеного міністра Зюзька, то на нардепа Кузька, а тоді — по колу — на всіх придворних дам, які й зараз висіли гронами на телефоні, добиваючись у першої леді аудієнції і не відаючи, що доля їхніх високопоставлених чоловіків, синків та й власна залежить від якоїсь Марсалії…
Не відала й «цариця», захоплюючись ясновидіннями домашньої Касcандри (ах, Марусенька, ты их видишь насквозь!), що Марусенька перед цим отримала від свого справді всезнаючого і всевидющого Учителя повний інструктаж: кого принімать-міловать, а кого в шею гнать, а кого вообще на порог не пущать!
Спочатку Марсалії було страшно, що вона з першою леді держави говорить про державні справи так, як про… якусь сільську буденщину чи жіночі побрехеньки! Мало-помалу за розмовами відкривалися Марсалії таємниці, про які… Боже, та якби народ знав, що насправді твориться над його бідною головою, він би… Марсалія навіть не уявляла, що зробив би народ, знаючи те, що знає вона: усіх перевішав чи сам перевішався б? Або подивувався-пообурювався б та й заспокоївся, як вона, побачивши, що ті високі чиновні мужі і дами недосяжні насправді навіть нижче рівня сільського фірмана… Згодом вона сама із задоволенням понижувала їх дотепними, але не образливими прізвиськами, невинно питаючи «царицю»:
— То на кого кидати — на пані Лисицю, чи мадам Копицю, чи на пана Носорога, чи на Верґелу-міністра, чи на ту міністершу, в котрої очка, як у їжачка?
Перша леді заливалася дзвіночком, і скоро вони мали клички для всіх придворних і дуже тим потішались.
Часом Марсалія відпрошувалася в місто, але частіше їхала туди, коли леді не було вдома. Завжди автобусом, щоб почути, що народ говорить. І завжди — на вулицю Тарасівську, де у затишній квартирі її чекав Учитель. Вони обмінювалися інформацією: Марсалія розповідала все, що чула, а Учитель — давав нові завдання.
Зараз готується візит Баті в Азію, — казав Учитель. — Треба зробити усе, щоб поїхав не Верґела, а Мегера. Леді він подобається. А оскільки вона теж поїде, ти одягай вишиванку і тупай до жінки нардепа Кузька: нам треба знати, в чиї ворота він грає і під чию дудку, а тоді зазирни до Макухи. Він там намилився в Америку, нібито в діаспору, а куди насправді — дізнайся… І налякай пані Макуху авіакатастрофою. Так і кажи: загине чоловік в авіакатастрофі, якщо полетить тоді-то й тоді. Ясно? У них малі діти, пані — жінка істерична — подіє. А леді скажи, що від Лисиці йде неґативна енерґетика, що ходять чутки, нібито в її зятя зв’язок із топ-моделлю, у прем’єра — із націоналістами, в міністра охорони здоров’я — з іранською наркомафією, а в головнокомандуючого — з торговцями зброєю. Леді ж запропонуй полікувати ауру, пошарпану темними сутностями, і почистити чакри, забиті екстрасенсами опозиції.
Ху! Аж самій соромно… як вона долю країни вершила! І раптом, бллль, ця Калєрія-кавалєрія-халєрія ясная…
* * *Фурррр! З-під самих ніг спурхує пташина. Марсалія лякається, хапається за серце… Це ж треба до такого дожити, щоб за думками забути, де ти! Стояти серед краси і не бачити її! І тільки тепер вона розуміє, що не очима людина дивиться на світ, а душею. Коли душа сліпа, то й очі нічого не бачать… Як же їй звільнитися від цієї полуди? Як виплутатись? Уже ж виплуталась із глушини, з невідомості, злиднів. Уже ж ніби все більш-менш доступне для вибраних Богом — маєш. А щастя нема. Усіх ощасливлюєш, а себе… Та ж біля тебе навіть чоловіка достойного нема. Одні трутні, сутенери, недоумки і курдупелі.
Хитрий Родіон спеціально підбирає недоростків, щоб самому керувати і вивищуватись над ними! І нею! Останнім часом навіть взявся помикати… Відтоді вона не може дивитися на нього без роздратування. Він же навпаки — дивиться на неї, як на порожнє місце, а ще точніше, як сутенер на спрацьовану стару повію.
І раптом страшний здогад забиває їй подих: нарешті до неї доходить, що Митрофан, цей слизень, слимак, не раз потоптаний нею і не тільки в постелі… Цей… штатний лизун… він… він помстився їй за свою малість, за свою недолугість, за… посаду вірного пса, тимчасового фаворита-полюбовника… Зазираючи їй у кожну дірку, слинячи закохано п’яти, цей пес шолудивий із ненависті плекав помсту! Страшну помсту!
* * *