За спиною Марсалії під чиєюсь ногою хрускає гілочка. Не оглядаючись, Марсалія питає:
— До речі, чого це ти мене в ліс гониш обсикати святий храм матінки Природи? Чому досі в машині нема біотуалету?
— А тому, що ти не Алла Пугачова…
— А чому це я — не Алла Пугачова?
— А тому, що ти — звичайна сільська баба, звикла до нужника із соняшничиння, — дурнувато регоче Новоявлений, безсоромно дзюрячи на сусідній кущ.
— А ти… як і Босяра — поганий сутенер…
— Дуже добре. Тоді ти — стара скандальна шльондра. Іди в ліс, пробз… бо перерва кінчається.
Отака в них бесіда любовна останнім часом виходить… Хоч у цю хвилину Марсалії не до бесід, але вона мусить… мусить звичною лайкою приспати пильність Родіона. Вона провокує його, хоч готова вбити за приниження, бо навіть Михайло, її нещасний шлюбний чоловік, ніколи не посмів би її так назвати, хоч, може, вона того й заслуговує… Але ради завтрашнього дня, так, ради свободи, звільнення від цього білого рабства, вона терпить. Стоїть і слухає цього виродка, щоб не чути своєї душі, що ридає-розливається за Даночкою. Згадавши про доньку, Марсалія смирніє, маліє і жалібно просить Новоявленого:
— Родику, подзвони в лікарню…
В голосі її стільки болю, що Новоявлений покірно тикає пальцем по мобільному. Йому довго не відповідають, мотаючи Марсалії жили. Нарешті Родіон називає ім’я і прізвище дочки і перетворюється на слух. Вона теж.
— Все нормально. Поправляється, — каже Родіон, ховаючи мобільник і очі…
— А ти ж казав, що то неправда, що мені привиділось? Як ти міг… — скімлить Марсалія з таким відчаєм, що янголи-охоронці вражено відступають за кущі..
— Ти ж ясновидюща! Зосередься, вилупи третє око і перевір, — зумисне грубо відповідає Новоявлений. І вона питає з мукою:
— Чому ти постійно злишся? Чому поводишся зі мною так, ніби я… шмата якась… Якщо я тобі надокучила — давай розійдемось… Мені так тяжко… Це ж дитина… Моя дитина…
— Досить! — кричить Родіон. — Я сказав — з нею усе нормально. Я ж теж людина! І не чужа, якщо ти це пам’ятаєш! От завершимо гастроль, сама переконаєшся. А зараз — у машину!
І схопивши за руку Марсалію, грубо, брутально, волоче до машини.
* * *З виразу його обличчя Марсалія бачить, що перечити озвірілому Родіонові небезпечно. Та й сікатись до Новоявленого все одно, що до цих колючих чагарів, загиджених фекаліями подорожніх… Але ненависть до гнобителя бере верх. Марсалія виривається:
— Відпусти, я ще не… — і заходиться такою істеричною лайкою, що червоніють навіть глухонімі охоронці. Навіть Родіон нітиться, питає:
— Чого ти казишся?
Марсалія рішуче повертається в акацієвий лісок. Має вона право бодай душу вилити?!
…А хіба немає чого казитися? Стільки прожито, а все — коту під хвіст! Буквально через півроку по прибутті Марсалії до столиці їхній з Радьком сімейно-діловий тандем розпався. Скінчилося щасливе раювання у його облупленій кімнатці в робітничому гуртожитку на околиці. І з тим і життя її мало не скінчилося, якби вона не встигла вискочити за двері в одній нічній сорочці і капцях на босу ногу.
А все складалося так добре! У неї з’явилися перші клієнти, яких вона називала поважно пацієнтами. Удвох з Радьком вони відбирали їх по дзвінках, що після кожної радіопередачі про українську цілительку, послідовницю великої Ванги, пророчицю Марсалію, буквально блокували усі радійні телефони. Підбирали клієнтуру обережно, поки що тільки киян, до яких можна було б завітати додому, адже один вигляд страхітливого гуртожитку зіпсував би провидиці і репутацію, і перспективу, і клієнтів розігнав би. На жаль, час був непевний. Та й Марсалія тоді ще досконально не пізнала психологію міщуха, не знала, на яку наживку він ловиться, якого гачка ковтає.
Звичайно, враховувала і «важкість» людської біди, і складність проблеми, обминаючи трагічні випадки, які навряд чи вилікуєш замовляннями-примовляннями — від «викачування яйцем» до роздачі рецептів та мішечків із сушеними цілющими травами, зібраними ще свекрухою по ярах та лісах, свяченим зіллям від зелених свят та маковейчиками від медового Спаса…
Була вражена, що цим нещасним треба було одного: вух, які б могли їх вислухати, і рота, який би їм пообіцяв, що все в них буде гаразд, що Бог їх почув і тепер обов’язково зцілить, вирятує, допоможе, пошле спокій, щастя-долю і т. д. і т. п. Але ще більше дивувалася, що після її сеансів народної психотерапії люди справді зцілювалися. Точніше сказати, просто приходили до пам’яті, виливши на неї зі своєї зболеної душі і затуманеної підкірки — каламутну тривогу, страх і безнадію.