Про всезростаючу славу свою дізнавалася по змінах, які відбувалися із Родіоном. Від усвідомлення її значимості і добрих харчів його роздувало, як дирижабль. Скоро від прищавого хирляка і сліду не зосталося. Угоди про візит великої Марсалії укладав уже не затурканий Родько, а РОДІОН — нахабний натоптаний мордоворот із замашками політ технолога-піарщика. Ще б пак! Воно, бачите, в пір’я вбралося! Авжеж! Бувало, вони обоє з Родіоном місяцями розкошували на дачі в котроїсь із коханок чи молодих дружин олігархів-мільярдерів, або новоспечених політикес-істеричок, розважаючи паній гороскопами, страшилками про потойбіччя, прокляття роду і карму, реінкарнацію, інопланетян та різну іншу нечисть, якої нібито понатикувано за кожним кущем і стільцем, і яка так і чигає, так і чигає на кожного державного мужа і його пасію, так і чекає слушної нагоди, аби з ніг збити й забрати владу та гроші…
Марсалію вражали дві біди поважних дам: глуха, як у танку, самотність (і це з такими можливостями!) і безпросвітна лінь, адже всю цю дурню, якою вона їх страхала за чашкою кави, вони самі могли прочитати в тоненьких брошурках і товстих фоліантах, якими завалені усі книгарні й кіоски… Але… вони потребували водночас приватного психоаналітика, Шехерезади, кишенькової відьми-чарівниці, цікавої компаньйонки і цебра, в яке можна було злити весь свій житейський неґатив, не боячись, що він спливе масним лайном десь колись на якусь поверхню. Марсалія усі ці рідкісні якості щасливо поєднувала у своїй скромній особі, доповнюючи «джентльменський набір» чернечою відстороненістю від мирських спокус, нечуваним у їхніх колах аскетизмом і здатністю зоставатися непомітною, майже невидимою при всій своїй енерґетичній могутності.
Авжеж, Марсалія вміла бути невидимою… Бо ніколи не була поважною пані, як усі ці сотничихи, гетьманші-отаманші ніколи не були простими сільськими вчительками, або ж навіки стерли з пам’яті згадку про це.
На жаль, не всі мрії збулись… На жаль… Але все одно — вона, Марсалія, була на самісінькому Олімпі. Пожила хоч і коротким, але таким яскравим розкішним життям. Казковим життям. І не як приживалка. А як — володарка дум. Її шанували. Її, сільську бабу, слухали, роззявивши роти, сильні світу цього! Їй лестили, її друкували. Друкували усе, що вона встигала нашкрябати. Добірку віршів у «Літературній Україні»… Цілу книжку «Марсалія і цілюща сила її енерґетики» за кошти нафтового короля з передмовою вдячного Хомутенка, якому так вдало залагодила гріхи і скандали через них. А як вона ловко врятувала для української політики похряслого в безодні пороку, себто перелюбу, нардепа Блященка? Але це відбулося якось мимохідь. На відкритті виставки столичних художників до чийогось ювілею чи то річниці якоїсь знаменної дати, куди вони забрели із старою Блященковою-Бляшкою під час психотерапевтичного променаду, та ахнула, затулила рота і стала схожа на розвішаних по стінах картинних страхіть. Простеживши за поглядом письменницької дружини, Марсалія побачила те, що законна Бляшка спопеляла очима. Нічого цікавого — молоде дівча, але за ним… за ним, як на шворці, дибуляв сам Блященко, вдаючи, що вражений апокаліптичними картинами рідної історії.
Наказавши законній Бляшці завмерти, Марсалія, лавіруючи поміж зосереджених відвідувачів, притиснула незаконну розлучницю до стіни і прошепотіла, дивлячись у сіренькі, як і вся її невиразна персона, очка:
— Люба панно, вас чекає велике і світле кохання молодого чоловіка з горіховими очима. Він не тутешній. Здалеку. Дуже здалеку, куди ви теж поїдете. Але якийсь старший хрестовий чоловік захоче перешкодити вашому щастю. Він не бажає вам добра, хоч і обіцяє золоті гори. Не слухайте його. Шукайте своє щастя з горіховими очима.
— Ви хто? — охнула незаконна.
— Ваш друг, — відповіла луною Марсалія, спостерігаючи, як коханка, змірявши прозрілими очима куцого Блященка, рве до виходу, ніби там, за дверима, вже чекає на неї щастя з горіховими очима. А законна стоїть, вражено роззявлена, щоб потому все життя дякувати чарівниці Марсалії і по секрету розповідати про чародійну силу її відвороту.