А потім… як грім з ясного неба — скандал з Родіоном на рівному місці, її ганебна втеча додому, приїзд Учителя, тріумфальне повернення до Києва і несподіване «призначення»… нишпоркою при дружині Самого… І знову — вигнання. Як падіння в прірву… І висвячення Родіона-Радька на пророка Родіона Новоявленого… І, нарешті, Босяра… І ця поденщина… це тупе зомбування мізків… свідомості одурених, окрадених владою, ще й Богом покараних… тупе, цинічне, системне…Плебс, лохи, бики, біомаса, одне слово — народ… Іноді вона жаліла цей народ, бо сама була ним. Часом не витримувала і зривалася, точніше, вибухало протестом її селянсько-пролетарське походження. Часом любила, бо він годував її. Але переважно ненавиділа — за ту святу простоту, наївність, що межувала з тупістю, душевною темрявою, олігофренією… І з ненавистю думала, що вони варті, таки варті і злиденного життя, і аморальної влади, і безчесних правителів. І виправдовувала себе, що робить святу справу — лікує від здорового глузду, бо якби вони всі прозріли, ці зазомбовані, то б перемерли, перевішались і перестрілялись від жаху, до чого вони дожилися…
* * *Вона, здається, надто далеко зайшла… І буквально, і фіґурально… Вже й не чути голосів, і кущі не шелестять… Отак би взяти й піти. І не вернутися. Вийти з лісу оновленою, безіменною, безгрішною… без минулого… Оселитися десь у горах чи на дніпровському лимані, забрати з лікарні Даночку — і жити. Як косиці гірські, як лілії польові — Божим духом і Його благодаттю. В покаянні, спокутуючи те, про що знає лиш вона і Він…
Боже, як вона помилялася, ступаючи на слизьку стезю блуду! Думала — з Його волі. Думала, Він благословляє. А Він… випробовував її! І цим покидьком Новоявленим — теж!
Господи милосердний, прости їй, грішниці великій, блудниці триклятій, невгамовній, що грішить, але й кається, Господи, як вона гіренько, як палко кається!..
Після вигнання з царських палат вона більше не бачилась з Учителем. Тому й підозрювала, що це він покарав її за зраду з Радьком, підсунувши государині Калерію, ту кавалеристку-енкаведистку, що вдавала із себе великого іміджмейкера і ще більшого знавця придворного і міжнародного світського етикету. І все пішло путьом: «цариця» захопилася світським етикетом, кавалер-дама — захопила владу, а Марсалія схопила облизня на все відпущене життя!
Однак могло бути ще гірше, якби її, велику Марсалію, вигнали з царських палат, як шпигунку… Ото був би скандал! Не доведи Господи!
Але все одно Марсалія злякалася такого повороту долі. От як воно може бути! Тобі здається, що ти вже на небі, схопила Бога за бороду, і раптом — летиш стрімголов і врізаєшся ясним премудрим чолом у купу гною!
Тим паче, що уже таке було!
…Вони тільки почали жити, впроваджувати в життя свій проект. Здавалося, все йшло чудово. Родіонову передачу про її чудеса на вимогу начальства було переведено із рубрики «У світі цікавого» під рубрику «Духовність». З’явилася багата клієнтура. Пішли гроші. Великі гроші. Слухачі засипали листами. Слава її росла… І раптом ні з того ні з сього Родіон здурів. І знову вона, боса-простоволоса, притиснувши до грудей Матір Божу, бігла нічним Києвом, ковзаючись та обдираючи ступні примерзлою сніговою кашею, читаючи молитви та проклинаючи звіра, сатану-диявола Радька. Ясно, що пізні перехожі, уздрівши таке, кидалися врозтіч. Тільки один Божий чоловік, благочестивий путник-подорожній, посадив її в останній тролейбус і відвіз до найближчого міліцейського посту.
Доки вона відігрівала душу чаєм, міліціянти стиха пересміювалися, розвеселені натхненними розповідями про Звіра, якого темні сили наслали вбити її, велику пророчицю, благочестиву Марсалію. Однак, зачувши ім’я, після першої хвиля недовіри пильніше придивилися до розкудланої п’яненької молодиці і, схоже, впізнали її — заметушились і під пильним поглядом Богородиці стали дзвонити Михайлові (бо кому ще було дзвонити, як не рідному чоловікові), наказуючи чекати знайдену блудну дружину з першим ранковим автобусом із Києва.
…Марсалія аж зубами скреготнула з досади і сорому за ту ніч… Доблесна міліція, дай їй, Боже, здоров’я, не покинула в горі великому. Прикривши наготу її засмальцьованим бушлатом та взувши у розтоптані шкари, відвезла до автобуса, розпорядившись «передати женщину в цілості і сохранності законному мужу»… Пасажири дивилися на неї, як на божевільну, а вона, дурка сліпа, вивертала перед ними душу… Не встигла додому доїхати, як усі вже все знали. Михайло — теж. Приїхав на автобусну станцію старим своїм драндулетом-«запорожцем» зустрічати. Як побачив у тому бушлаті, в черевиках розтоптаних, розкошлану, як старчиха яка, заплакав.