Кортеж рушає. Родіон сяє. А вона питає його червону мокру потилицю:
— А не можна обійти…найбільшого чукчу, щоб зразу — до маленьких, слабих і вбогих українців?
Питає на глум, щоб розізлити Родіона, а заразом розворушити власні охлялі, зачахлі амбіції. Бо й справді — вість блага. Її давно вже ніхто нікуди не запрошує, тобто начальство… І раптом… Однак інтуїція підказувала, що ця увага не з доброго дива і не з великої поваги до великої Марсалії.
— Не можна! — рішуче відрубує Родіон і наголошує:
— Це в інтересах Комітету, майбутньої виборчої кампанії, але передовсім — нашої з тобою компанії. Ясно?
Та куди вже ясніше? Родіон, по спітнілій потилиці видно, тішиться: запахло свіжою «зеленню». Йому що? Йому все — до фені. Це їй доведеться відробляти, лукавити-брехати, найбільшого «чукчу» вихваляти… Хоча… хіба це вперше?.. Просто останнім часом її не використовують… Пішли в хід нові технології! Зараз світом правлять не політики, а політтехнологи і політологи… Цілі інститути! На кожнім кроці — центри якихось там досліджень, результати яких списують зі стелі, дані — висмоктують з пальця! А чом би й ні — за такі гроші… Ой, які тільки грошові потоки туди пливуть з усіх кінців планети! Родіон пережити не може, що ті потоки золоті та їх обминають… Байка з тими центрами! Хай! Але коли течуть ті гроші у бездонні, як океани, кишені продажної безголосої попси, усіляких там рок-груп, за якими нібито молоде покоління йде… Куди воно йде? Тупає ото на майданах і свистить… Який там електорат! Дітвора! Лише гроші тратять та підліткам баланду травлять, тоді коли дев’яносто відсотків електорату в руках отаких-о марсалій…
І це розумів Учитель. Очевидно, в мудрих школах чоловік учився, але Марсалія не пам’ятає, аби він коли бодай словом прохопився про своє минуле. І хоч світ тісний і людські дороги часто-густо перетинаються, і одне одного на тих перехрестях впізнають, про Учителя ніхто нічого не знав і не відав. Наче він з Марса звалився. Марсалія, правда, здогадувалася, що то був заМарс… Та й, власне, тільки перед нею він прохопився про ту невидиму наддержавну таємну організацію, до якої нібито належав, та про служби особливої місії, які ніколи себе не розсекретять, і передовсім тому, що вони завжди, при всіх системах і режимах затребувані.
Можливо, це й добре, коли є така сила…. Вона знову згадує дев’яності минулого століття… Вже минулого… Як життя летить! На жаль, не до безсмертя… Авжеж, що робилося тоді в державі чи то пак у не-державі! Народ колотився, народом колотили… Одні боролися, другі — боялися… Треті не признавалися, що страх мають… І всі бігли до ворожок… Отоді-то якісь мудрі (чи не вчителі з «Комітету захисту Вітчизни»?) здогадалися пустити в хід гороскопи, а в народ випустити Кашпорів з Чудаками, а за ними і її, Марсалію… Скільки вона тих гороскопів написала!.. Місцеві газети в черзі стояли, а тоді, гади, щоб не платити їй, самі почали халтурити. Розкусивши журналюг, Учитель усе зробив, аби пророчиця Марсалія надовго оселилася на екранах телевізорів і в радіоточках. Але хіба чоловік, бодай навіть пророк і спаситель, як сам Ісус Христос, годен дати раду світові, та ще й такому розбурханому?! Та де? То тільки жінка може залагодити миром і словом усе те, що збурив чоловік…
* * *Тиша… В «мерседесі» усі сплять. Крім водія. Та Марсалії… Недремної Марсалії, що, як пес, усе чує і відає, і стереже вітчизну від летаргічного сну… І це свята правда, тільки хто її знає?! Хто може поцінувати цю жертовну недремність?..
Її дивували сильні і багаті світу цього. На самому споді їхніх слюдяних очей чаїлося стільки страху, чорного, безпросвітного, перед незвіданим майбутнім, перед тим невідворотним, що зветься судьбою, долею, фатумом, стільки… невпевненості і розгубленості, що їй ставало соромно за власне нахабство. І теж — десь на самому споді. Але вона не мала права на сумнів, як і на інші жіночі слабкості. А тому вся стискалася, чорніла на виду і люто чавила на дні душі мацюній черв’ячок сумніву, і волохаті павучки страху, і сизі вогкі стоноги доконечного розчарування у тих, хто вершить наші долі.
«Боже, хто нами правує, хто нами керує! — жахалася щоразу. — Страхополохи… примітивні і недалекі, одне слово — люди».
Щойно самовпевнені зверхники зазирали їй, звичайній бабі, у вічі, дивилися у рот, ловили кожне слово… Вона розуміла: вони бояться підступів долі, бо їм є що втрачати. Єдине, що вона могла напевне, не брешучи, сказати, то це діагноз — типовий для всіх начальників: повзуча стенокардія, наростаюча гіпертонія, хвора, забита загуслою жовчю печінка, порушений обмін речовин, шпори на п’ятах, геморой… Не треба бути цілителькою чи ясновидющою: цей перелік хвороб вона зчитувала із їхніх облич і тут же диктувала рецепти, які знає кожна сільська бабця.