— Чорт! — Він дивно посміхнувся. Дуже гарна демонічна усмішка. Він мовчки стояв і роздивлявся мене, потім пішов геть, десь у гущу лісу. Цього виявилося достатньо, щоб протверезити вмить. Чорт! Чорт! Чорт! Справжній! Що духу я побігла до людей. Всі юрбилися навколо багаття.
— Прив’яжи їй руки! — Кричала фрау Грільда. Люди, оголені люди, вели Моніку. Вони прив’язали її коло Дажбога. Вона божевільно сміялася. І можу заприсягтися, дивилася мені в очі. Раптом сміх вщухнув і все навкруги захолонуло, вона ступила в полум’я. Воно охопило її.
— Та що ж ви робите! — Я кинулась до неї, але мене хтось тримав.
— Хай горить. Це наша жертва богові! — Моніка продовжувала горіти. Її лице змінилося, нестерпний біль мучив її, вона волала і благала зупинитись. Всі плескали руками, танцювали й вигукували ім’я їхнього бога. Далі я, здається, збожеволіла, бо плескала і стрибала разом з усіма.
Голова боліла. Яскраве світло сліпило в очі. Я лежала на своєму ліжку у кімнаті гуртожитку. Хтось розмовляв. Я насилу розплющила очі. За столом сиділа Моніка із плоті й крові, а спиною до мене якийсь чоловік. Вони тихенько балакали й пили каву. Я вловила її запах, — цілющий напій, як він був мені зараз потрібен. Я згадала чорта, вогнище, Моніку, що палала у вогні. О це так. Встала.
— Доброго ранку. — Моніка налила каву. — Будеш?
— Так. — Я плюхнулась на стілець. Тіло обм’якле, голова важка і такий туман в очах.
— Наталя, це Вітольд, наш викладач з міфології. Це він, наш чорт.
— Здоровенькі були. — Він делікатно взяв мене за руку. — Як самопочуття?
— Гавно. Так це ви відпоювали нас кавою?
— Я.
— А я думала ви священик?
— Я служу. Декілька разів на тиждень. — Він посміхався. Вся його статура була з каменю, напружений всіма м’язами. Хижацька харизма, таке відчуваєш, коли бачиш звіра перед стрибком. Мене охопила тривожність. Він дивився тими самим блакитними крижаними очима. Руки зціплені в замок. Світле волосся вибрите на скронях. Позаду заплетена тонка коса. Грубі вилиці. Всі риси чіткі, вимальовані грифелем.
— Моніка, мені треба з тобою поговорити. — Мої сусіди за столом якось дивно переглянулися. — Я помітила ваші погляди, чого ви так?
— Ти щось пам’ятаєш з вчорашнього?
— Про це я і хотіла поговорити.
— Ти можеш говорити при Вітольді.
— До речі, про Вітольда. Ви мене дуже вчора налякали.
— Коли це?
— Коли я сиділа коло лісочка, ви до мене підійшли. Я подумала, що ви справжній чорт, — знов ці дивні погляди. — Та що таке? Чого ви постійно переглядаєтеся!
— Розумієш, ти поводила себе не зовсім адекватно вчора.
— Я була п’яна, і… Це ти мене споїла, а потім кинула. Де ти була? Мені стало так погано, я пішла, а там був він, — я незграбно вказала рукою на Вітольда. — Я злякалась, а потім мені таке привиділося!
— Що саме? — Цей погляд Вітольда мене зовсім збентежив, чуйний лагідний і прихильний, це мені не подобалось. Він грав роль і я тонко це відчувала.
— Мені здалося, ні, я бачила, як Моніку спалюють живцем! ЇЇ принесли в жертву цьому богові, вона благала про допомогу, а всі навкруги тільки стрибали з радощів. І я, здається, теж. — Зараз я згадувала себе. Наче споглядала зі сторони. Я несамовито плескаю в долоні, витанцьовую з кимось брудні танці, з чортом… Жах…
— Наталя, це все, як тобі сказати, все примарилось. Ми вчора пили дуже міцний напій, він може викликати галюцинації, якщо їм захопитися. Мені шкода, я сама винна, що дала тобі його. — Я радше повірю в це, ніж в те, що мій мозок згадував.
— Не тягни, що я натворила? — Нутром і так вже розуміла, що щось сталося.
— Ти прибігла і кричала, що у лісі чорт. Потім почала гасити вогонь, залізла на статую і кричала що всі ідіоти. Вітольд увів тебе. По дорозі сюди ти відключилася.
— О, мій Бог! — Я охопила голову руками. — Треба ж було так осоромитися… — Моніка почала хіхікати і вже за хвилину ми всі несамовито гоготали.