— Треба ж було!
— Так — так, тебе запам’ятали. — Сказав Вітольд, але його очі. Вони дивилися на мене так, ніби в нас з ним була інтимна тайна.
— А що твоя мати?
— О, вона в захваті від тебе. До речі, тобі треба до неї зайти.
— Не хочу.
— Не бійся, я піду з тобою. В нас буде виховна година. — Кава зробила своє діло і в голові трохи проясніло. Тому, я вже змогла роздивитися мого нового друга. Вітольд, не дуже відрізнявся від свого демонічного образу. Його неможна було назвати красенем, але дуже привабливим чоловіком. Було в ньому щось, що насторожувало. Від нього так і віяло сильною, владною енергетикою. Він був авторитетним чоловіком, це видно по тому, як він сидів, ніби все тут належало йому — поверхневий погляд, лукава посмішка, одна рука лежала в нього на колінах, іншою, і лише тільки кінчиками пальців, він тримав горнятко кави. Слухаючи, він тримав тонке підборіддя, думаючи — проводив рукою по голові. Розмовляючи, він добирав слова, стримана натура. На пальці був слід від каблучки. Помітивши, що я його ретельно роздивляюся, він анітрохи не зніяковів. Вітольд роздивлявся мене та продовжував розмовляти з Монікою. Під цим колючим поглядом я зіщулилася і підтягнула ноги на стілець, ніби закриваючись від нього.
— А я казав тобі, Моніка навчайся. Зубри. Ти ж не слухала.
— Я тоді нікого не слухала. Важкі часи були.
— Мені б ваші проблеми дівчата. — Він облизав губи й підвівся, — мені час. Побачимось. — Він протягнув до мене руку.
— Бувайте і дякую.
— Ох ці першокурсниці. Заходьте до мене сьогодні, бо почнеться навчання не поспілкуємося.
Коли він пішов, мені стало якось легше, його присутність бентежила мене.
— Моніка, ніколи більше не дозволяй мені пити.
— Я й сама не п'ю, чесно кажучи.
— Ага, я вчора бачила.
— Ні чесно. Не знаю, захотілось. І ще, я знаю хто був в костюмі Дажбога. Наталя, мені шкода, я знаю він тобі подобається.
— Ні! Невже це був Марк?
— Так. Ти сердишся на мене?
— От ти стерво! Не знаю ще. Йому вчора пощастило.
— Головне, щоб він не пам’ятав цього.
— Навряд чи, він був ще гірше за нас.
— В тому році, ми теж напилися, ну й … Розумієш. Ранком я прокинулась у нього в ліжку, бігла аж п’яти по потилиці тріскали.
— О, тепер я розумію чого він такий злий на тебе. Хоча я не розумію тебе, чого ти з ним нічого не хочеш?
— Бо кохаю іншого.
— А моральними принципами, ти, не обтяжена? — Моніка зрозуміла, на що я натякаю.
— Фізичний потяг так, він є. Тим паче, як ти сказала Марк дуже привабливий…
— Чекай, ти когось кохаєш? Це не Вітольд?
— Ні, ти що око на нього вже поклала?
— Мабуть, ні. Він такий…
— Владний?
— Так. Я чогось його боюся, може це костюм чорта збив мене з пантелику. Так хто володар твого серця?
— Не хочу про це розмовляти, якось іншим разом?
— Як хочеш. Приватне життя на те й приватне, щоб до нього ніхто не ліз. Я пішла спати.
— Я теж, ледве тримаюся на ногах.
Ми проспали майже до вечора. Збудив нас сильний стук у двері. Я і Моніка вскочили водночас з переляку. Стук повторився. Чомусь ми обоє були неспокійні, мені вже здалося, що це повернувся той чорт, що він насправді існує. Третій стукіт.
— Не відчиняй! — Прошепотіла Моніка. — Три рази постукали, недобрий знак.
— Наталя! — Пролунав співочий голос дівчини. — Моніка!
— Облиш. Це знайомий хтось. — Я відчинила двері. Те, що там стояло було і справді дівчиною. Воно було високою з довгим чорним волоссям. Мокрими тонкими нитками воно поприлипало до тіла. Дівчина була одягнена у червону довгу сукню. Яскраво виражені трупні плями нахабно зяяла на обличчі та руках. Сині, чорні, жовті… Під піхвою воно тримало мертву голову. З переляку я гепнулася на підлогу.
— Наталя! Моніка! — Зазиваючи співала дівчина — мрець. Моніка вже була коло мене і затуляла мій рот рукою. «Мовчи», одними лише губами пролепетала вона, «благаю, мовчи».
— Лишенько — лишенько. — Дівчина переклала голову під іншу піхву. — Нікого не має? Що скажеш, любчику? — Любчику відкрив свої мертві очі, скляним поглядом дивився поміж нас.
— Немає нікого. — Наче луною сказала голова. Голос був старечим, вимученим. Сама ж гостя була сліпа. Білі плями замість очей.
— Що ж, прийдемо іншим разом. — Воно покрутило головою заглядаючи всередину, але не переступило поріг. — До зустрічі, мої милі дівчатка.
Коли воно пішло, Моніка замкнула двері. До ранку ми так і не заснули.
Колись я приймала наркотики й знала, на які феєричні шоу здатен мозок під їх діями. Проте зараз, я нічого не вживала. Таке не могло здатися! І той чорт, його ратиці, ні, це було насправді! Якесь внутрішнє відчуття переконувала мене в цьому.