— Ні — ні — ні. Контракт! — Процідила відьма. Вітольду не хотілося з цим погоджуватися, але контракт є непорушним. Він завагався на хвилинку.
— Всьому свій час. Ми будемо разом. — Повторив Блуд слова, які я вже чула уві сні.
Залунав вій вовків. Завила хуртовина.
Моніка змовкла. Вона плакала тихенько. Вся ця розповідь здавалася мені нереальною.
— А далі що? — Моніка підняла на мене червоні й опухлі від сліз очі.
— Я довго хворіла. Мати кликала багато лікарів і чародіїв. Лікарі не знали, що зі мною. Чародії лякалися, адже печатка Вітольда була на мені. Сам він був завжди поруч. Я майже звикла до його присутності. Навкруги всі знали, що Дмитро зник після свого чергового приступу. Я не вірила, що зможу врятувати його. І тому єдиний вихід, який я для себе бачила, це — померти. Одного вечора, я майже вже не вставала з ліжка, завітав, як завжди, Вітольд. Він сидів перед каміном і піддавав жару.
— Якщо ти помреш, то ніколи не знайдеш Дмитра. А так в тебе є шанс. Ти не можеш прийняти те, що сталося, тому що багато чого не розумієш. Ти боїшся того. Інтуїтивно відчуваєш, що ролі в житті помінялися. Люди завжди були хазяїнами життя, самовпевнено вірили в свою перевагу, вони царі, а тут, з відкриттям потойбіччя, людина раптом стає жертвою. — Вітольд дивно посміхнувся.
Пройшов деякий час. Люди змінювалися, світ ставав іншим. Спочатку я почала займатися ворожінням. Пізнавати цей світ, і відкрила те, що і в царстві пітьми є світлий бік. Як не дивно, але до нього я не стала примикати, в пітьми я почувала себе спокійніше. На початку. До однієї події: це було рано — вранці, я була вже стара і ледве ходила. Погано бачила, але я почула страшезний вій вовків. Був лютий місяць. За вікном пурга. В мене колотило серце, щось було знайоме мені в цій ситуації, я взяла ліхтарик і вийшла на вулицю.
— Хто тут? — Але вітер розвіяв мої слова, із — за снігу я нічого не бачила. Хтось наближався до мене. — Хто тут? — Невідомий вхопив мене за лікті, ліхтарик випав з рук. Я не боялася. Очі не бачили, хто це був, але душа, вона знала, за руки мене тримав Дмитро.
— Моніка. Слухай мене уважно. Не вір Вітольду. В той час, як ти зголосишся піти з ним і відмовишся від сили відьми, він вб’є мене. А для тебе вже не буде воротті. Залишайся з відьмою, чуєш?!!! — Вітер розсипав видіння на маленькі крижані уламки. — Люба, мені холодно. — Останнє, що я почула.
— І? Що далі, Моніка? — До мене прийшов Вітольд. Сто років минули і я повинна була померти. «Ти будеш зі мною?», спитав він тоді мене. І знаєш, цей чорт був впевнений, що я піду. Він кусав губи, смакуючи момент, коли я стану його.
— Ні. — Насилу вимовила я. Моє тіло було вже таким немічний, що майже не слухалося. Вітольд не вірив в те, що я щойно сказала.
— Побачимося через сто років! — Гаркнув він відпихаючи Ханну. Та з’явилася, як тільки я сказала «ні».
— Ти чув? Тобі відмовили, перший раз за стільки століть! — Ханна страшно реготала, їй посіпувала Олена.
— Відмовила!!!! А тепер залиш нас, мені треба допомогти моїй помічниці померти, поховати, а потім оживити!!! — І продовжувала реготати. Цей звук так і залишився в моїх вухах і досі.
Очманіла я нарешті видохнула. Не те, щоб я їй не вірила. Просто, вибух в моїй голові. Мовчання доволі затягнулося. Я не знала, що казати й взагалі, якого дідька відбувається?! Моніка делікатно присіла коло мене. Я відсахнулася. Не можу сказати чому.
— Наталя, може ти хочеш щось ще дізнатися. У тебе є запитання? — Розуміючи мій стан, подруга (невпевнена, щоправда, чи можна на неї так тепер називати), відійшла до вікна.
— Еее, ем…. — Язик задубів у роті. — Еее, тобі було 16 років, коли ти вийшла заміж. Ем, потім ти прожила ще років сто, плюс триста років служила відьмі, скільки ж тобі років насправді? Чотириста?
— Майже 384, але хто рахує ті літа! — Ображено відповіла Моніка. — Наталя! Це все що тебе цікавить?! Господи, яка ж ти несерйозна.
— Так, а що з Дмитром?
— Він блукає десь там, де я не можу його дістати. У служінні Ханні я вже триста років. За цей час, мабуть, стала досвідченішою ніж вона. Відьма більше нікого не ініціює, адже є я. Вона вірить мені. Багато секретів відкрила, навчила. Не знаю, усвідомлює вона, що сама допомагає мені у пошуках чи ні. Але я здогадуюся де він. В той день, коли ми з тобою познайомилися, я намагалася потрапити в те місце.
— Ти ще була тепло вдягненою!
— Так. Ти, мабуть, подумала, що я ненормальна.
— Ну, я і зараз так думаю. Щодо Вітольда, він і в другий раз приходив до тебе?
— Так. Для нього це, як виклик. І для нас час йде не так як для вас. Ми відчуваємо його по-іншому.