— Бачу ти вже змінила імідж. — Я почала розпаковувати валізи.
— А це… Так. Ти, мабуть, гадаєш що я ненормальна. — Чорт, в неї навіть голос мальовничий, тихий із нотками хрипоти.
— Та ні. — Я намагалась не дивитися на неї, та в свою чергу підійшла до вікна і відкрила його. Свіже повітря увірвалось до кімнати, може воно хоч трохи розрядить виниклу незручність. Моніка важко видохнула.
— Як гарно на вулиці. Познайомимося. — В одну хвилину із задумливої дівчини вона перетворилася в активну і сповненої щастя подругу. — Нумо допоможу з речами.
— Мене Наталя звати.
— О, так, я чула. — Ми перезирнулися.
— Неприємна особа.
— Не звертай уваги.
— Вона завжди така?
— Зараз так, але колись вона була зовсім інша.
— Так, сто п’ятдесят років тому!
— Їй трошки більше. — Не розуміючи, я глянула на Моніку.
— Жарт. Я знаю її з дитинства. Вона була дуже гарною і доброю.
— А потім що сталось? Клімакс? — По погляду моїй сусідки я зрозуміла, що жарт видався невдалий. — Вибач.
— Багато що сталося. Нелегке в неї видалось життя. Моя тобі порада, завжди роби, що вона тобі каже, не прирікайся, не грубіянь, і вона відстане від тебе.
— Грубіянить вона.
— Так. Є трохи. Ну ти молодець, так їй відповіла.
— Послухала вона тебе ж. Чому?
— Я дочка директорки університету.
— Невже? — І як це прекрасне створіння може бути дочкою того дикобраза фрау Грільди?! — Отже, мені пощастило бути твоєю сусідкою!
— Це твій дядько дуже просив, щоб ти була під пильним наглядом. Так що тобі не зовсім пощастило, до мене відношення ще суворіше, аніж до всіх інших студентів, і мати моя «спуску» мені не дає.
— Мій дядько гад!
— Як ти його любиш.
— Ненавиджу чесно кажучи.
— Ну так, неприємний тип, м’яко кажучи. Він мені відразу не сподобався, потворний гад. — Після цих слів, вона мені по-справжньому сподобалась. Отже, людина, яка змогла розгледіти в моєму дядьку гада, була моїм другом. Моніка подивилась на мене очікуючи реакцію на її слова.
— Вибач якщо…
— Все нормально. О, а ти знаєш такого Марка?
— Я знаю як мінімум п’ятьох Марків.
— І всі високі смугасті красені з усмішкою Кена?
— А цього Марка… — Ми засміялися.
— Так цього.
— Він Чех. Так знаю.
— Він чех? І яким вітром його до нас занесло із Чехії?
— О ні, його прізвище Чех і він із Польщі. Університет, до речі, в нас інтернаціональний. Так що, тут ти зустрінеш людей із різних країн. А ти звідки його знаєш?
— Встигли познайомитися. Він запросив нас в бар.
— Нас?
— Так він сказав, щоб я приходила з Монікою. Ти ж Моніка?
— Дивно.
— Що дивного?
— Навесні він проходив підготовчі курси на базі нашого університету. Так ми й познайомилися, однак так і не знайшли спільної мови. Він ворожбо до мене поставився. Ніколи не упускав нагоди, сказати якусь гидоту в мою адресу.
— Так? Оце дивно, на місті кожного хлопця я б не впустила випадку позалицятися до такої дівчини. — Я бачила, що Моніці був приємний мій комплімент, і була впевнена, що вона не страждає на недолік уваги з боку хлопців. — Твоя загадкова усмішка змушує мене замислитися… — Але вона проігнорувала мій натяк.
— Ти хочеш, щоб я пішла?
— Як хочеш, — я хотіла щоб вона пішла. Так, я хотіла ближче з нею познайомитися і впевнитися, що Марк або байдужий до неї, або ж навпаки.
— Пішли, нам теж треба спілкуватися.
— А чому ти так рано приїхала? Ще два тижні до навчання, зазвичай всі з’їжджаються за 2–3 дні.
— Моєму дядькові кортіло позбавитися мене. Чекай, що значить зазвичай? Ти на якому курсі?
— Ще на першому.
— Як це?