— Відгукнись, це я. Моніка! Все кінчено. Я вбила Вітольда. Ти можеш виходити. Тобі нічого більше не загрожує!
— Наталя, подруга. — Голос Павла. — Ми в безпеці. Йди до нас!
— Наталя. — Ох, це вже несправедливо. Марк. — Відгукнись. Ти врятувала мене. Наталя! Все позаду.
— Картопелька. — Ні, це вже занадто. Цей оксамитовий голос з нотками тютюну. — Картопелька! — Я хотіла закричати, що мій дід помер, але не можна. Ви мене не ошукаєте. — Картопелька, ходи до мене, маленька! — За порадою Моніки я намазала вуха та рот фосфорною рідиною. Це подіяло в якомусь сенсі — я стала глухою та німою. Але тремтіти від моторошного кошмару я не припинила. Шишига розгнівано сичала, адже завдяки цій маленькій хитрості, істоти також припинили мене бачити.
— Де, де, де?!?!?! Я знайду тебе… Але я була вже в іншому вимірі. Я провалювалася крізь темний довгий тунель. Майже сліпа, німа. Руки відчували шершаві стіни. Врешті засяяло нерішуче світло. З’явилося вікно. Моє тіло завмерло у невагомості. Через скло я розпізнала обриси людини. Вона то виглядала, то ховалася. Врешті зір повністю повернувся до мене і я змогла розгледіти її. Вона була схожа на людину, але без обличчя, без волосся, істота мала тендітну довгу шию, білу, як сніг, шкіру. Постать завмерла. Я знала, що вона вивчає мене. Пройшло декілька хвилин, перш ніж вікно почало віддалятися від мене вгору. Тепер воно було над моєю головою, постать зникла, але з вікна винирнули сходи. Все зрозуміло, мене запрошували. Навкруги було тихо і темно. Поставив ногу на сходинку і тільки — но простягнувши руку до поруччя, як раптом з’явився туман. Він швидко згущався, ледве стримуючи в собі нову загрозу. Страх охопив мене з голови до п’ят. Ноги стали важкими. Насилу я піднімалася, пересуваючи свинцеві кінцівки. Я відчула смертельний холод на шкірі — це Шишига йшла за мною, невгамовний попихач Вітольда. Істота наближалася крізь щільну імлу. «Треба йти швидше», кричала я до себе, але тіло не слухалося. З кожним кроком воно ставало важким і неслухняним. Здавалося я топчуся на одному місці. Туман вже облизував мої ноги та крижаним струмом змушував застигати кров. Залишився один крок, один — єдиний. Неймовірним зусиллям я врешті переступила поріг. І коли, як мені здалося, можна було видохнути з полегшенням, за руку вхопила Шишига. ЇЇ червоно-фіолетова шкіра розкладалася під трупними плямами. Світло від вікна згасало. «Це кінець», подумала я, як зненацька яскравий теплий промінь загорівся у вікні, даруючи спасіння. Шишига шипіла, ричала. Лише на мить відпустивши мене, вона вчепилася у волосся. Біль спалахнув в очах. Проте, здаватися я не мала права. Викрутившись під її руками, в яких залишалися пасма мого вирваного волосся, я полоснула катаром по плоті істоти й щодуху відштовхнулась від неї. Я впала крізь вікно в обійми денного світла.
— Ти моя!!!!!!! — Сильним протягом зачинилося вікно, залишаючи уривки слів істоти на протилежному боці. Я опинилася у великій темній кімнаті. В центрі її сиділа та постать, яка роздивлялася мене крізь вікно — браму. Це жінка. Рукава її сукні розлилися блакитним морем по підлозі. Червоні строкаті крила займали весь інший простір скромної кімнати. Безлика істота пряла. Її звали Мокош. Хазяйка Переходу, володарка землі. На полотні я здивовано розгледіла картини: все, що сталося зі мною за останні декілька хвилин. Вона пряла мою долю. Що далі?
— Що буде далі? — Спитала я. Мокош завмерла.
— Навіщо ти потурбувала богів давнини? — Це не був голос, це шепіт, який лунав ніби звідусіль.
— Я прийшла за допомогою. Мені потрібно знайти одну душу.
— А… Душу. Відьма тебе заслала. Ми хочемо за це жертву на свято Купала.
— Жертву? Моніка нічого мені про це не казала.
— Звісно. Вона нічого тобі не пояснила. — Мокош знов почала прясти.
— Яку? Яку жертву? — Але істота мене не слухала. З усіх кутків кімнати я чула лише повторення моїх же власних слів. «Яку», «жертву», «яку жертву», «жертву» … На пряжі вимальовувалося бурхливе чорне море і не встигнувши схаменутися, як мене охопила крижана вода. Захлипуючись я не випускала катар з рук, ніби зараз він міг мені допомогти. Однак я не тонула. Кожного разу, коли мене поглинало, вода виштовхувала мене на поверхню. Мільйон гілок встромлялися в тіло. Кинджал почав ледве світитися і вже за мить, з неба спустився промінь світла. Він огорнув мене. Навкруги море заспокоїлося, мені стало тепло, тіло більше не тягнуло до глибини. Але за контуром світла море все також буянило, ревло, стогнало, вимагало. Серед цієї чорної ночі я побачила птаха. Навкруги все завмерло. Великий, золотий птах, з розкішними крилами плив велично по воді. Він був напів — птах, напів — жінка. Вона так гарно співала, що я забула про все на світі. Голову птаха вінчала корона з променистим ореолом. Жінка-птах підпливла до мене. Вона була нереально велика. Спів стих. Протягуючи до мене своє крило птах сказав: «Я допоможу тобі». Тільки тепер, лежачі на його широкій спині, я згадала його ім’я — Алконост. Райська птиця. А це не море, а річка Євфраній. Алоност тут живе, несе яйця. Так переді мною ожили міфи мого народу, стародавні величні істоти поставали в усій своїй красі. Старослов'янські боги минулого поверталися.