Я відкрила очі. Моніка спала підклавши руку під щоку. Щось дитяче було в її виразу обличчя. Мені стало ніяково перед нею за свої слова вчора. Ця, до біса гарнюща дівчина, не винна в тому, що Марк закоханий в неї. Але ж, як мені здолати цю заздрість, яка шкребе з найперших хвилин зустрічі з Монікою?
Думки мої перервав стукіт. Маленький сірий птах намагався влетіти у зачинене вікно. Він бився із силою у скло. «Що ти робиш, дурнику?» Я підвелася. Птах, ні, крихітне пташеня відлітало на декілька сантиметрів і вдарялося всім крихким тілом по вікну. Тук — тук. На склі з'явилася невелика червона пляма. Ще, ще раз. Я підбігла до вікна. Розтрощене тіло пташки повільно сповзало вниз. А в доріжці крові кишіла купа черв'яків, ніби птах був набитий ними.
— Наталя! Наталя! Прокинься! — Коло мене стояла Моніка, очі перелякані, вона тримала мене за ноги і глибоко дихала. Я стояла на підвіконні, вікно відкрите, ще крок і плямою крові стала б сама.
— Я ходила уві сні. — Моніка допомогла мені спуститися і на тремтячих ногах допомогла сісти на стілець. — Я ходила уві сні. — Знов повторила я вже більш усвідомлено.
— І часто з тобою таке? Святий Велес! Я прокинулась, а ти відкриваєш вікно, залазиш на підвіконня і намагаєшся стрибнути. В мене серце ледве не стало. Ненормальна! Я думала ти вистрибнеш. Я … я… — Моніка перевела дух. — Ти повинна була мене попередити, що страждаєш на сомнамбулізм. Жах, фух…
— Не скигли вже, будь ласка, сама перелякалась. І так, я іноді ходжу уві сні, хоча такого давно не було … Останній раз три роки тому. В дитинстві ж це часто траплялося.
— Так, добре, треба мені заспокоїтися. — Моніка постукала по стіні коло столу. Відкрилися маленькі дверцята, о, це схованка. Дуже популярна у студентів, я так чула. Вона дістала звідти маленьку флягу.
— Це що, горілка?!
— Тихіше! Будеш?
— Ні, зранку не п'ю.
— Я теж! — Моніка зробила один коротенький ковток і швидко заховала назад. — Це моя схованка, якщо мати, або комендант дізнаються, мене буде покарано.
— Я нікому не скажу.
— Добре. — Моніка сіла навпроти мене. Вона побачила у дзеркалі кров, яка хвилями стікала по поверхні, ніби з протилежного боку. Густа, майже чорна. Дівчина навіть запах її відчула та солонуватий присмак у роті. Проковтнувши слину, вона намагалася не дивитися у дзеркало. Я сиділа спиною й нічого того не бачила. Моніку гіпнотизувала та рідина, врешті вона встала, взяла стакан із водою і виприснула на дзеркало.
— Ти що робиш? — Коли я озирнулась, дзеркало було чисте.
— Це прожене важкі сни. Обряд такий. Підемо снідати. — Тоді, це мені здалося дивним, але що з того? Я, здається, і так, в дуже-дуже дивному місці.
Їдальня розміщувалася в іншому корпусі. Йшов дощ. Ми швидко перебігли до сусідньої вежі. Там було декілька людей. Переважно персонал, були й купка студентів, але вони сиділи окремою компанією. Звісно з Монікою всі віталися й водночас зі мною, це мені лестило.
— Доброго ранку дівчата! — Із тацею в руках до нас наближався Марк.
— Хм. — Буркнула Моніка. — Наталя, мені треба відлучитися. — Зрозумівши мій допитливий погляд додала, — до матері зайти. Я ненадовго. — Відкусивши від яблука вона послала мені повітряний поцілунок та пішла.
— Куди вона? — Сумними очима він дивився у слід моїй сусідки.
— До фрау дикобраза.
— До кого? — Марк приснув зо сміху, звісно, він зрозумів кого я мала на увазі. Мені приємно було чути його сміх.
— Ти все правильно зрозумів. І чого вона вимагає, щоб до неї неодмінно зверталися «фрау», ми ж в Україні живемо, в нас «пані».
— Ну, вона ж німкеня, і може так їй хочеться. Не знаю.
— Зате Моніка зовсім на неї не схожа. На щастя.
— А вона і не може бути на неї схожа.
— Тобто?
— Моніка — названа донька.
— Я і не знала.
— Так. Взагалі, ходять плітки, я точно не знаю наскільки це правда, але кажуть, що вона, Грільда, знайшла Моніку на Північному боці, перед прірвою, там є ще болото, знаєш. Ніби її туди хтось підкинув, може одна із легковажних студенток. Вона залишила її собі, оформила всі документи.
— Навіщо їй це було робити?
— Спокутує давній гріх, я так думаю.
— Про що ти? — Ми розмовляли пошепки, як змовники, близько схиливши голови один до одного. Не так цікавила розповідь, як мене лоскотало від його близькості.
— У Грільди була донька, але та її покинула молодою.
— Покинула доньку?
— Так, це було ще в Німеччині, за часів студентства. Мій тато навчався з нею за кордоном, і казав, що вона була дуже гарною, за нею просто впадали хлопці. Але вона була такою собі «сніговою королевою», Ханна її ім’я. Так от, Ханна була дуже популярною.