Марія плакала й усе ще молилася — щиро й по-католицькому. Пан Файнґольд витав у Галичині або розв'язував хитромудрі арифметичні задачі. Куртик, хоч і стомився, без упину працював лопатою. Двоє молодих росіян сиділи на кладовищенському мурі й про щось гомоніли. Гайландт методично й похмуро кидав пісок заспенського кладовища на дошки від ящиків з-під маргарину. Оскар ще встиг прочитати три літери від слова «Вітелло», тоді скинув із шиї свою бляшанку, але вже не промовив: «То пора мені чи не пора?», а сказав: «Так тому й бути!» — і кинув барабана туди, де на труні вже лежало достатньо піску для того, щоб барабан не дуже загуркотів. Палички полетіли вслід за барабаном і лишилися стриміти в піску. Це був барабан періоду трясунів. Із запасів фронтового театру. То Бебра надарував мені тих бляшанок. Цікаво, що б сказав наставник про мій вчинок тепер? На цій бляшанці барабанив Ісус і отой здоровенний росіянин із грубою, наче покопаною, шкірою. Більше нічого такого з бляшанкою не сталося. Та коли на неї впав перший пісок, вона подала голос. Після другої лопати піску вона теж не змовчала. Але після третьої вона вже не видала жодного звуку, тільки ще виставила напоказ краєчок білого лаку, поки пісок зрівняв і це місце з рештою піску, якого щораз прибувало й прибувало, щораз більшало й більшало, купа піску на моєму барабані чимдалі вищала, росла, і я теж почав рости, й це далося взнаки тим, що з носа в мене почала юшити кров.
Першим кров помітив Куртик.
— Тече, тече! — закричав він і своїм криком повернув пана Файнґольда з Галичини, відірвав Марію від молитви й навіть змусив обох молодих росіян, що так само сиділи на мурі й гомоніли собі, поглядаючи в бік Брьозена, хутко й злякано зиркнути на нас.
Старий Гайландт стромив лопату в пісок, узяв кайло й приклав ту синювато-чорну залізяку мені до потилиці. Холод подіяв. Кров текла вже не так. Гайландт знову взявся за лопату, піску біля ями лишалося небагато, а невдовзі й кров у мене текти перестала. Але ріст мій не припинився, він віддававсь усередині в мене якимсь скреготом, шумом і потріскуванням.
Коли старий Гайландт упорався з могилою, він висмикнув з однієї із сусідніх могилок трухлявого дерев'яного хреста без напису й увіткнув його в наш свіжий горбик — десь так між Мацератовою головою й моїм похованим барабаном.
— Готово! — мовив старий, узяв Оскара, який не міг іти сам, на руки, поніс його і повів за собою з кладовища й решту, навіть молодих росіян з автоматами, — через повалений мур і танковою колією до візка, що його ми покинули на трамвайній колії, перегородженій танком.
Я дивився через плече назад, на заспенське кладовище, Марія несла клітку з хвилястим папугою, пан Файнґольд — реманент, Куртик не ніс нічого, обидва росіяни несли надто маленькі пілотки й надто великі автомати, а приморські сосни згиналися й корчились.
З піску — на асфальт. На обгорілому танку сидів Пришелепко Лео. Високо в небі — літаки, вони летіли в бік Гели, летіли з боку Гели. Пришелепко Лео намагався не забруднити своїх рукавичок об чорний Т-34.
Сонце разом зі своїми набучавілими хмаринками опускалося на Турмберґ — гору біля Сопота. Пришелепко Лео з'їхав із танка й стояв рівно, мов палиця.
Побачивши Лео, старий Гайландт пожвавішав:
— Ви лишень погляньте на нього! Тут світ перевертом іде, а Пришелепкові Лео хоч би хни — його ніщо не бере! — Він доброзичливо поплескав вільною рукою по чорному сурдуту, а панові Файнґольду пояснив: — Це — наш Пришелепко Лео. Тепер він хоче висловити нам співчуття й потиснути руку.
Так усе й сталося. Лео змахнув рукавичками, потім, велемовно розпатякуючи, як він зазвичай це робив, висловив усім співчуття, й запитав:
— А ви бачили Господа? Чи бачили ви Господа?
Господа ніхто не бачив. Марія, вже й не знаю навіщо, подарувала Лео клітку з хвилястим папугою.
Коли Лео ступив ближче до Оскара, якого старий Гайландт поклав на візок, обличчя в Пришелепка ніби розпалося, вітер підхопив його одяг, у ноги йому вселився танок.