— Господь! Господь! — кричав він, стрясаючи в повітрі кліткою з папугою. — Ви тільки погляньте на Господа — як він росте! Ви тільки погляньте — як він росте!
Зненацька його разом із кліткою підкинуло вгору, і він побіг, полетів, він пустився в танок, захитавсь, упав, десь дівся разом із пташкою, що кричала, він і сам обернувся на пташку, в нього виросли крила, він замахав ними й полетів у бік поливних полів. І крізь голоси обох автоматів до нас долинув його крик:
— Він росте! Він росте!
Той крик не урвався й тоді, коли обом молодим росіянинам довелося перезаряджати автомати.
— Він росте!
І навіть коли вже знов озвалися автомати, коли Оскар уже падав сходами без східців у чимдалі глибшу, невблаганну знемогу, я й далі чув голос птаха, голос ворона — то Лео проголошував світові:
— Він росте! Він росте! Він росте!
Дезінфекційні засоби
Минулої ночі мене навідали гарячкові сни. Усе в них нагадувало ті дні, коли сюди приходять мої друзі. Сни розминались один з одним на порозі і йшли собі, розповівши мені про те, про що сни вважають за потрібне розповісти: про якісь безглузді історії, де все раз у раз повторюється, про монологи, що їх, на жаль, не можна пропустити повз вуха, бо їх виголошують досить настирливо, розмахуючи руками, мов погані актори. За сніданком я спробував переказати ті історії своєму санітарові Бруно, проте мені однаково не пощастило їх позбутися, тому що я все позабував. Ні, Оскар таки не має хисту дивитися сни.
Поки Бруно прибирав посуд після сніданку, я ніби ненароком поцікавився в нього:
— Бруно, любесенький мій, а який у мене, власне, зріст?
Бруно поставив блюдце з варенням на філіжанку з-під кави й скрушно похитав головою:
— Ох, пане Мацерат, знову ви не їли варення!
Ну, ці докори мені вже не новина. Я чую їх після кожного сніданку. Адже Бруно приносить мені трішечки суничного варення щоранку, а я відразу накриваю його папером, газетою, яку згортаю дашком. Варення я не можу ні бачити, ні їсти, а тому спокійно, однак рішуче відкинув санітарів докір:
— Ти знаєш, Бруно, як я ставлюся до варення. Скажи краще, який у мене зріст.
Очі в Бруно — мов у тих восьминогах чудовиськ, що вже давно вимерли. Щоразу, коли йому треба про щось подумати, він спершу зводить цей свій доісторичний погляд до стелі і туди ж таки здебільшого й промовляє. Тож і сьогодні вранці він сказав до стелі:
— Але ж це — суничне варення!
І аж після тривалої паузи — адже я мовчав, а отже, чекав відповіді на своє запитання щодо Оскарового зросту — погляд Бруно повернувся зі стелі до кімнати, зачепився за залізні ґратки на моєму ліжку, і я почув, що на зріст я — один метр і двадцять один сантиметр.
— А чи не хочеш ти, Бруно мій любесенький, поміряти мене ще раз — просто так, задля годиться?
Бруно, не зводячи погляду з ґраток на моєму ліжку, дістав із задньої кишені на штанях складаного метра, рвучко, майже брутально відкинув з мене ковдру, натяг нічну сорочку, що закотилася до пупа, на мою голизну, розклав яскраво-жовтого метра, обламаного на поділці сто сімдесят сантиметрів, приклав його до мене, посунув, перевірив, руки в нього працювали впевнено, поглядом, однак, він перебував ще в періоді ящурів і нарешті, вдаючи, ніби зчитує результат, лишив метра лежати на мені.
— Так само один метр і двадцять один сантиметр!
І нащо тільки він, складаючи метра й прибирючи посуд після сніданку, зчиняє такий гармидер? Може, йому не до вподоби мій зріст?
Коли Бруно взяв тацю з рештками сніданку — суничне варення обурливо природного кольору, а поряд — жовтий, мов яєчний жовток, метр — і вийшов з кімнати, він уже з коридору ще раз припав оком до вічка в дверях (давнім, як світ, ставав я під тим поглядом) і нарешті лишив мене на самоті з моїм метром і двадцять одним сантиметром.
То он який, виходить, вигнався Оскар! Як на карлика, гнома, ліліпута, то, можна сказати, навіть аж надто гінкий. На якій висоті був проділ у моєї Розвіти, в Розвіти Раґуни? Який зріст пощастило зберегти собі моєму наставникові Бебрі, прямому нащадкові принца Євгенія? Тепер я міг би дивитися згори вниз навіть на Кіті й Фелікса. І це тоді, коли всі, кого я тут перелічив, колись із доброзичливою заздрістю поглядали згори вниз на Оскара, хто до двадцять першого року свого життя мав лише дев'яносто чотири сантиметри.
Й аж коли на кладовищі в Заспе, де ми ховали Мацерата, в потилицю мені вцілив камінець, я почав рости.
Оскар згадав про камінець. Отже, розповідь про події на кладовищі таки треба, либонь, доповнити.