Вона вже стояла на порозі, закутуючись хусткою, коли я гукнув з постелі — по-її, по-кашубському:
— Бабцю! Бабцю!
Вона обернулася, вже навіть трохи підібгала була спідниці, так наче хотіла сховати мене під ними й забрати з собою, та, мабуть, згадала про пляшки з гасом, штучний мед і дезінфекційні засоби, які вже зайняли там моє місце, — й пішла, пішла без мене, пішла без Оскара.
На початку червня люди почали вирушати на захід. Марія нічого не казала, але я бачив, що й вона прощається з меблями, крамницею, з усім нашим будинком, з могилами обабіч Гінденбурґалєе і з горбочком на кладовищі в Заспе.
Вечорами вона, перше ніж спуститися з Куртиком до підвалу, часом сиділа край мого ліжка, що стояло біля піаніно бідолашної моєї матусі, в лівій руці тримала свою губну гармоньку, а правою намагалася підібрати одним пальцем супровід до своєї мелодії.
Пан Файнґольд від тої її музики дуже потерпав, він благав Марію кинути грати, та щойно вона опускала руку з гармонькою й збиралася закрити піаніно, просив пограти ще трохи.
Потім він попросив її вийти за нього заміж. Оскар уже бачив, що до цього воно йде. Пан Файнґольд чим-далі рідше кликав свою дружину Любу, а одного літнього вечора, коли мухи своїм дзижчанням уже не давали проходу, він, переконавшись, що Люби таки нема, запропонував Марії руку й серце. Він ладен був узяти і її, і обох дітей, у тому числі й хворого Оскара. Він запропонував їй помешкання й пайку в крамниці.
Марія мала тоді двадцять два роки. Її перша краса, що розквітла мовби випадково, тим часом зміцніла, щоб не сказати затверділа. В останні місяці війни й перші повоєнні місяці вона ходила без перманентної завивки, за яку колись платив Мацерат. І хоч Марія вже не заплітала кіс, як було за моїх часів, однак її довге волосся й тепер спадало на плечі, виказуючи в ній досить поважну, може, навіть трохи люту дівчину. І оця дівчина сказала «ні», вона відмовила панові Файнґольду. Марія стояла на колишньому нашому килимі, лівою рукою пригортала Куртика, великий палець її правої руки показував у бік кахельної груби, і пан Файнґольд та Оскар почули, як вона промовила:
— Нічого з цього не вийде. Тут усьому кінець, минулося. Ми поїдемо в Райнланд, до моєї сетри Густи. Вона там за старшим кельнером, він служить у готелі. Звати його Кьостер, і він поки що візьме нас до себе, всіх трьох.
Уже другого дня Марія подала клопотання, а за три дні ми одержали папери. Пан Файнґольд уже нічого не казав; він зачинив крамницю, поки Марія спаковувала речі, сидів потемки на прилавку, біля ваг, і навіть не їв ложечкою штучного меду. Аж коли Марія хотіла була з ним попрощатися, він зісковзнув із прилавка, взяв велосипеда з причепом і запропонував провести нас на станцію.
Оскара й речі — нам дозволили взяти з собою по двадцять п'ять кілограмів на душу — повантажили на причіп із двома гумовими коліщатами. Пан Файнґольд штовхав велосипеда. Марія вела за руку Куртика, й коли на розі Ельзенштрасе ми повертали ліворуч, то ще раз озирнулася. А ось я вже не зміг озирнутися в бік Лабесвеґ, бо крутити головою мені було боляче. Отож Оскарова голова спокійно сиділа собі на плечах. Тільки очі мої, якими я ще міг поводити, послали вітання Марієнштрасе, Штрісбаху, Кляйнгамерпарку, підземному переходу до Бангофштрасе, де за шию так само капало щось огидне, вцілілій моїй церкві Серця Ісусового й залізничній станції в передмісті Ланґфур, що його тепер називали Вжешч — словом, яке годі було й вимовити.
Нам довелося чекати. Коли згодом підійшов потяг, то виявилося, що він товарний. Людей було багато, дітей — сила-силенна. Багаж перевірили й зважили. Солдати кинули до кожного товарного вагона по оберемку соломи. Музика не грала. Але дощу теж не було. А було хмарно з проясненням, і віяв східний вітер.
Ми сіли в четвертий від хвоста ваґон. Пан Файнґольд зі своїм ріденьким рудуватим чубчиком, що розвівався на вітрі, стояв унизу, на колії, а як дав про себе знати локомотив, різко штовхнувши вагони, підійшов ближче, простяг Марії три пакуночки маргарину й два пакуночки штучного меду, і коли команди польською мовою, а тоді крики й плач сповістили, що потяг відходить, до харчів на дорогу додав іще й мішечок з дезінфекційними засобами (лізол — це важливіше, ніж життя); і ми рушили, а пан Файнґольд лишився, і він, як завжди, як воно в таких випадках і має бути, коли відходить потяг, робився зі своїм рудуватим чубчиком, що маяв на вітрі, дедалі меншим і меншим, потім від нього стало видно лише руку, що махала нам услід, а тоді його й геть не стало.