Як пригадує мій пацієнт, поїздка до Гдині, що протягом чотирьох з половиною років називалася Готенгафен, проходила досить спокійно. Аж до Сопота й ще трохи після Сопота дві жінки з Оліви, багато дітей і один літній чоловік із Ланґфура нібито плакали, тоді як черниці весь час молилися.
У Гдині потяг п'ять годин стояв. До вагона привели ще двох жінок із шістьма дітьми. Соціал-демократ буцімто протестував, тому що, по-перше, був хворий, а по-друге, як соціал-демократ іще з довоєнних часів вимагав собі кращих умов. Одначе польський офіцер, який командував транспортом, зацідив соціал-демократові у вухо, коли той не схотів посунутись, і досить непоганою німецькою заявив, що взагалі не знає, що воно таке — соціал-демократ. За війну йому довелося побувати, мовляв, у багатьох місцевостях Німеччини, одначе слівця «соціал-демократ» він жодного разу ніде не чув... Хворий на шлунок соціал-демократ так і не встиг пояснити польському офіцерові сенс, суть та історію Соціал-демократичної партії Німеччини, бо той пішов з вагона, а двері причинив і замкнув знадвору на засув.
Я забув іще згадати, що у вагоні всі люди сиділи або лежали на соломі. Коли вже надвечір потяг знову рушив, декотрі жінки закричали: «Ми їдемо назад до Данцига!» Але вони помилялися. Просто потяга переформували, і далі на захід він поїхав у бік Штольпа. До Штольпа діставались, як стверджує мій пацієнт, чотири дні, тому що серед поля потяга раз у раз спиняли колишні партизани й ватаги польських підлітків. Ці відсовували двері вагонів, упускаючи трохи свіжого повітря, а разом із зіпсованим повітрям з вагонів пливла й частина багажу. Щоразу, коли до вагона пана Мацерата вдиралися підлітки, четверо черниць уставали з підлоги й підносили над собою хрести, що висіли в них на грудях. Ті чотири хрести з розп'яттям справляли на хлопців страшенно глибоке враження. Вони відразу хрестилися й аж після цього вже викидали на насип заплічники й валізи подорожніх.
Коли соціал-демократ показав хлопцям папір, яким ще польські інстанції чи то в Данцигу, чи то в Гданську засвідчували, що цей пан — справді член Соціал-демократичної партії і з тридцять першого до тридцять сьомого року сплачував партійні внески, хлопці не перехрестились, а просто вибили йому з рук папір, забрали в нього дві валізи й заплічника в його дружини, і навіть добротне зимове пальто в широку клітину, на якому лежав соціал-демократ, вони винесли на свіже померанське повітря.
І все ж таки пан Оскар Мацерат запевняє, нібито хлопці справили на нього враження досить вигідне, насамперед своєю дисциплінованістю. На його думку, велика заслуга в цьому їхнього ватажка, який, попри свою молодість — йому ще не минуло й шістнадцятьох літ, — був уже особистістю і до болю виразно й водночас приємно нагадував панові Мацерату ватажка трясунів, отого Смаженого Осетра.
А коли той молодик, такий схожий на Смаженого Осетра, спробував був вирвати з рук Марії Мацерат заплічника і зрештою таки вирвав, пан Мацерат в останню мить вихопив із того заплічника альбом із сімейними фотокарточками, який, на щастя, лежав зверху. Спершу ватажок мало не розізлився. Та коли мій пацієнт розгорнув альбома й показав йому знімок своєї бабусі Коляйчек, той, пригадавши, мабуть, власну бабусю, випустив з рук Маріїн заплічник, козирнув двома пальцями до свого кутастого польського кашкета, сказав, звертаючись до сім'ї Мацератів: «До відзеня!» — і, підхопивши замість мацератівського заплічника чиюсь валізу, подався зі своїми людьми з вагона.
У тому заплічнику, що завдяки альбому з фотознімками лишився в сім'ї Мацератів, окрім сякої-такої білизни, були бухгалтерські книги й податкові квитанції з бакалійної крамниці, ощадні книжки й рубінове намисто, яке колись належало матері пана Мацерата і яке мій пацієнт сховав до мішечка з дезінфекційними засобами; на захід разом з усіма мандрувала й хрестоматія, одну половину якої становили уривки з Распутіна, а другу — з Ґьоте.