У Шверіні добра половина подорожніх, зокрема й рідня покійного соціал-демократа вкупі з фройляйн Реґіною, вийшли. З приводу цього пан Мацерат дуже шкодував, адже навіть сам вигляд тієї молодої дівчини став йому таким близьким і потрібним, що, коли вона пішла, в нього почалися гострі судомні напади, від яких здригалося все тіло й підскочила температура. Як свідчить пані Марія Мацерат, у відчаї він кликав якусь Люцію, називав себе казковим звіром і однорогом, белькотів, що боїться стрибати з десятиметрового трампліна, хоч його нібито й тягло це зробити.
У Люнебурзі пана Мацерата поклали до лікарні. Там він, лежачи з температурою, познайомився з кількома сестрами-жалібницями, проте невдовзі його перевели до університетської клініки в Гановері. Аж там пощастило збити температуру. Пані Марію Мацерат і її сина Курта пан Мацерат бачив рідко, а щодня він почав бачитися з ними вже після того, як вона влаштувалась у клініці прибиральницею. Однак ні в самій клініці, ні поблизу неї житла для пані Марії та малого Курта не було, до того ж умови в таборі для біженців ставали чимдалі нестерпнішими — пані Марії доводилося щодня по три години їздити в переповнених потягах, нерідко навіть на приступках, так далеко було від табору до клініки, — і лікарі, попри серйозні сумніви, дозволили перевести пацієнта до Дюсельдорфа, в одну з міських лікарень, тим більше що пані Марія мала відповідний дозвіл на переїзд до Дюсельдорфа: її сестра Густа, яка ще у війну вийшла заміж за одного тамтешнього обер-кельнера, надавала пані Мацерат куток у своєму трикімнатному помешканні, позаяк сам оберкельнер на житлову площу там не претендував — він був у російському полоні.
Помешкання виявилося в дуже вигідному районі. До міського лікарняного містечка можна було швидко, без пересадки дістатися будь-яким трамваєм, що йшов від Бількського вокзалу в бік Веретена чи Бенрата.
Пан Мацерат пролежав там від серпня сорок п'ятого до травня сорок шостого року. І тепер ось уже понад годину розповідає мені про кількох сестержалібниць одразу. Звали їх так: сестра Моніка, сестра Гельмтруда, сестра Вальбурґа, сестра Ільза й сестра Гертруд. Він до найменших подробиць пригадує всі лікарняні плітки, аж надто глибоко переймається життям-буттям сестер-жалібниць, надає перебільшеного значення їхньому форменому одягу. Зате жодним словом не обмовиться про жалюгідне, як я пригадую, харчування в лікарнях за тих часів, про погане опалення в палатах. Лише сестри-жалібниці, та історії про сестер-жалібниць, та невесела буденщина сестержалібниць. Вони там перешіптувалися й під секретом розповідали одна одній, наприклад, про те, буцімто сестра Ільза щось сказала старшій сестрі, а та відразу по обіді нібито пішла перевіряти кімнатки сестер-практиканток, а там нібито щось пропало, а підозра безпідставно впала на одну сестру з Дортмунда (він назвав її, здається, Ґертруд). Дуже детально розповідає він і про історії з молодими лікарями, які тільки вимагали в сестер талони на сигарети. На його думку, треба написати й про розслідування того випадку, коли одна лаборантка, навіть не сестра-жалібниця, зробила собі викидня — чи то сама собі, чи то з допомогою якогось асистента. А я просто не розумію свого пацієнта, який марнує розум на такі банальні речі.
А тепер пан Мацерат просить мене описати його самого. Я залюбки виконую це його бажання й перескакую через чимало історій, які він — адже там ідеться про сестер-жалібниць — змальовує так розлого й такими вагомими словами.
Зріст у мого пацієнта — один метр і двадцять один сантиметр. Голова така, що була б завелика навіть для чоловіка нормального зросту, і тримає її між плечима трохи скривлена шия; груди й спина, яку можна назвати й горбом, випнуті. Очі в нього сині, дуже блискучі, розумні, жваві, інколи мрійливо розширені. Чуб — темно-каштановий, густий і трохи хвилястий. Любить показувати свої міцні, проти решти тіла, руки з гарними, як він сам каже, долонями. Особливо коли пан Оскар барабанить (а керівництво нашого закладу дозволяє йому робити це по три-чотири, не більше, години на день), то його пальці працюють наче самостійно, й наче вони не його, а якогось іншого чоловіка, якому більше пощастило з тілом. Пан Мацерат дуже розбагатів на платівках і добре заробляє на них ще й досі. У дні відвідин до нього приходять цікаві люди. Мені траплялося його ім'я ще доти, як над ним розпочався процес, доти, як його поклали до нас, адже пан Мацерат — надзвичайно знаменитий митець. Особисто я не вірю в його провину, а тому й не знаю — лишиться він у нас чи ще раз вийде на волю й знов, як і доти, успішно виступатиме. А тепер я маю його зміряти, хоч робив це два дні тому...»