А по другий бік вулиці наш спільний художник-аматор з дня на день вичавлював із тюбика щораз більше соковитої зелені на дерева Верстенського кладовища. Кладовища мене завжди приваблювали й доти. Там усе таке доглянуте, однозначне, логічне, мужнє й живе. Кладовище — це те місце, де можна набратися духу й ухвалити рішення; тільки на кладовищі життя прибирає чітких обрисів — я маю на увазі, певна річ, не обкантовку могил — і, якщо хочете, набуває сенсу.
З північного боку вздовж кладовищенського муру тяглася алея для молитовних процесій. Там конкурували між собою сім майстерень, що виготовляли надгробки. Були з-поміж них солідні підприємства, як, приміром, «К.Шнооґ» чи «Юліус Вьобель». А також халабуди всілякої дрібноти — «Р. Гайденрайх», «Й. Бойс», «Кюн і Мюлєр» та «П. Корнеф». Щось середнє між бараком і майстернею скульптора, великі, або ще свіжо пофарбовані, або вже майже геть облуплені вивіски на дахах з написом під прізвищем власника, як-от: «Виготовлення надгробків», «Пам'ятники й огорожки», «Надгробки з природного й штучного каменю», «Надгробний живопис». Над халабудою Корнефа я прочитав по літерах: «П. Корнеф. Каменяр і скульптор».
Між цією майстернею і дротяною огорожею навколо кладовищенської території вишикувалися — так, щоб усіх їх було добре видно, — готові надгробки: на звичайних і подвійних постаментах, призначені для могил від одномісних до чотиримісних, так званих сімейних. Одразу за дротяною огорожею, терплячи на собі, коли світило сонце, ромбики від її узору, стояли підставки з черепашнику для потреб скромніших, поліровані діабазові плити, де матовим лишилося тільки пальмове гілля, типові — вісімдесят сантиметрів заввишки — обведені канавками дитячі надгробки із сілезького, трохи тьмяного мармуру, з рельєфами, вибитими на горішній його третині, — здебільшого то була троянда з надламаною ніжкою. Далі — ряд звичайних метрових кахменів з рудого майнського пісковику, який, потрапивши сюди з розбомблених фасадів торгових домів та банків, святкував тут своє воскресіння, якщо тільки так можна сказати про надмогильний камінь. А в центрі цієї експозиції — її перлина: пам'ятник, складений із трьох постаментів, двох бічних плит і великої, розкішно оздобленої стели — все з блакитно-білого тірольського мармуру. Над центральною стелою велично здіймалося те, що каменярі зазвичай називають «торсом». Голова й коліна цього торса були повернені ліворуч, терновий вінець, три цвяхи, бороди нема, долоні розтулені, з рани в грудях скапує стилізована кров — краплин, мені здається, п'ять.
І хоч уздовж молитовної алеї таких пам'ятників з поверненим ліворуч торсом стояло цілком достатньо — перед початком весняного сезону нерідко їх добрий десяток розкривали тут свої обійми, — корнефівський Ісус Христос припав мені до вподоби найдужче, через те, авжеж, саме через те, що він нагадував мого атлетичної статури гімнаста, який, випнувши груди й граючи м'язами, висів над головним вівтарем у церкві Серця Ісусового. Біля тієї огорожі я простоював годинами.
Я проводив палицею по її дрібних вічках, мріяв про се, про те, думав про все на світі — й ні про що. А сам Корнеф на очі мені довго не траплявся. З одного віконця в його халабуді витикалася, переходячи з коліна в коліно, й нарешті здіймалась над пласким дахом труба від грубки. Жовтавий димок від поганенького вугілля кволо курився вгору, спадав на толь, якою був укритий дах, плив вікнами вниз, стікав ринвою, танув серед необроблених каменів та уламків мармурових плит із Лана. Перед розсувними дверима майстерні під кількома парусиновими чохлами, немовби замаскувавшися від штурмової авіації, чекало триколісне авто. Звуки з майстерні — дерево гупало по залізу, залізо билось об камінь — свідчили про те, що всередині працює каменяр.
А в травні чохли з триколісного авта зникли, і розсувні двері вже стояли навстіж. У майстерні я побачив складені один на одного камені, сірі на сірому тлі, шибеницю шліфувального верстата, полиці з гіпсовими моделями й, нарешті, самого Корнефа. Він ходив згорблений, позгинавши в колінах ноги. Витягнену вперед голову тримав нерухомо. Уся його шия була заліплена навхрест рожевими пластирами, просоченими чимось чорним і масним. Корнеф вийшов із граблями й почав загрібати — адже настала весна — між виставленими напоказ надгробками. Він робив це дуже ретельно, лишаючи на гравії різноманітні сліди, а ще збирав торішнє листя, що поприлипало до декотрих пам'ятників. Уже коли він під самою огорожею обережно проводив граблями між підставками з черепашнику й діабазовими плитами, мене несподівано вразив його голос: