Особливо щасливою виявилася моя рука тоді, коли я почав карбувати написи. Тут я перевершив самого Корнефа. Я взяв на себе орнаментальну частину скульптурних робіт: листя в аканті, надламані троянди на дитячих надгробках, пальмове віття, християнські символи, як, наприклад, PX та INRI, канелюри, прутики, іонійські пасмечка, фаски й подвійні фаски. Щонайвигадливішими профілями ощасливлював Оскар надгробки на будь-які гроші. І коли за вісім годин роботи я лишав на полірованій діабазовій стелі, ще спітнілій від мого подиху, напис на взірець: «Тут спочиває вічним сном мій коханий чоловік...» — і з нового рядка: «наш любий батько, брат і дядько...» — і з нового рядка: «Йозеф Есер...» — і з нового рядка: «нар. 03.04.1885 — пом. 22.06.1946...» — і з нового рядка: «Смерть — це брама до життя», — то мене, коли я перечитував увесь текст, сповнювало несправжнє, тобто приємне щастя, і я вже вкотре дякував за це Йозефу Есеру, що помер у віці шістдесят один рік, і зеленим діабазовим хмаринкам, які пливли від мого долота, і виражав свою вдячність тим, що особливо ретельно вибивав усі десять «О» в напису на Есеровому надгробку, отож ця літера, яку Оскар любив найдужче, в мене виходила хоч і гарненька й добре заокруглена, а проте щоразу трохи більша, ніж треба.
У каменяра Корнефа я почав практикуватися наприкінці травня; на початку жовтня в нього вискочили два нові чиряки, а ми мали доправити на Південне кладовище травертинову стелу для Германа Вебкнехта й Ельзи Вебкнехт, уродженої Фрайтаґ. Доти Корнеф, який усе ще не вірив у мої сили, брати мене з собою на кладовища ніколи не хотів. Перевозити надгробки йому допомагав здебільшого один майже глухий, але загалом досить тямущий робітник із фірми «Юліус Вьобель». Натомість Корнеф, коли Вьобелеві — а той тримав аж вісім чоловік — було сутужно з робочими руками, ніколи не відмовлявся підсобити. Я щоразу марно пропонував свою допомогу на кладовищах, мене туди просто тягло, хоч на той час і не треба було ухвалювати жодних рішень. На щастя, на початку жовтня кон'юнктура у Вьобеля склалася сприятлива, і до настання морозів він не міг позичити жодного зі своїх робітників. Отож довелося Корнефові брати мене.
Ми вдвох підтягли травертинову стелу до триколісного ваговозика, поклали її на дерев'яні котки, вкотили до кузова, поряд прилаштували постамент, пообкладали краї порожніми паперовими мішками, щоб плити не подряпалися, повантажили інструмент, цемент, пісок, щебінь, дерев'яні котки та ящики для розвантаження, і, поки я закривав заднього борта, Корнеф уже сидів за кермом, запускав двигуна і, вистромивши з кабіни голову й обкидану чиряками шию, кричав:
— Хутчій там, хлопче! Хапай свої судки й вилазь уже!
Ми повільно об'їхали навколо Міського лікарняного містечка. Перед головним входом — білі хмаринки сестринських халатиків. Серед них — одна знайома моя санітарка, Ґертруд. Я махаю рукою їй, вона махає мені. «Яке щастя, — знову чи все ще міркую я, хоч тепер Ґертруд уже й не видно, бо ми повернули до Райну, в бік Капес-Гама. — Треба було б її куди-небудь запросити. Може, в кіно чи до театру, подивитися на Ґрюндґенса. (Ось вона вже вітає нас, жовта цегляна будівля.) Атож, запросити, і не конче до театру. (Над напівголими деревами валує дим із крематорію.) А як ви дивитесь на те, сестро Ґертруд, щоб трохи перемінити обстановку?» Інше кладовище, інші майстерні. Почесне коло перед головною брамою на честь сестри Ґертруд. «Бойц і Краніх», «Потґісер. Природний камінь», «Бьом. Художнє оформлення надгробків», «Ґокельн. Озеленювання могил». Перевірка перед брамою — на кладовище потрапити не так просто, представник адміністрації у форменому кашкеті: травертин для могили на двох, місце номер сімдесят дев'ять, ділянка вісім, Вебкхнет, Герман; рука — до дашка кладовищенського кашкета, судки здати, щоб підігріли в крематорію. А перед трупарнею стоїть Пришелепко Лео.