— Скоро визріють. Я нюхом чую, коли вони ось-ось мають визріти й сказати: все, гамба.
Я знай трамбував, а тих його балачок і в голову не брав. Із сьомої ділянки через восьму на дев'яту поповзла протестантська поховальна процесія. Вона йшла за три ряди від нас і, коли пастор порівнявся з нами, Корнеф сповз зі стели, й ми, поки не пройшли найближчі родичі, стояли, як того й вимагали кладовищенські приписи, простоволосі. За домовиною ступала самотою невеличка, чорна, скособочена жінка. Ті, що сунули вслід за нею, були всі вищі й дебеліші.
— Сам ти дверцят не причинеш! — простогнав поруч Корнеф. — Нюхом чую: вони всі прорвуть ще доти, як ми поставимо цю стелу.
Тим часом поховальна процесія дійшла до дев’ятої ділянки, збилася до гурту, і з неї вихопився пасторів голос, який то злітав, то опадав. Бетон уже схопивсь, і можна було ставити постамент на підмурівок. Але Корнеф ліг долілиць на травертинову стелу, картуза натяг на очі, а коміра куртки й сорочки відкотив назад, оголивши потилицю. А з дев'ятої ділянки до нас на восьму вже долинали подробиці з життя небіжчика. Мені довелося не лише вибратися на травертинову стелу, а й сісти верхи на Корнефа, й аж тоді я все збагнув: їх було два, один побіля одного. Якийсь чоловік, спізнившись, поспішав із надто великим вінком на дев'яту ділянку, щоб застати проповідь, бо вона вже йшла до кінця. Рвучко відірвавши пластир, я стер буковим листком рештки іхтіолової мазі й побачив обоє затвердінь: майже однакові завбільшки, колір бурий, аж чорний, і переходить у жовтизну.
— Помолімося! — почулося з дев'ятої ділянки.
Я сприйняв це як знамення, схилив голову набік і, підклавши під великі пальці букові листки, щосили натне.
— Отче наш...
Корнеф заскреготав зубами:
— Ти не натискай, а витискай!
Я спробував витискати.
— Ім'я Твоє...
Корнефові навіть пощастило приєднатися до молитви:
— Хай прийде царство Твоє...
Цієї миті я все ж таки добряче натиснув, бо з витисканням нічого не виходило.
— Хай збудеться воля Твоя, як на...
Просто дивно, але нічого не луснуло. І ще раз:
— Дай нам нині...
І знов подав голос Корнеф:
— Гріхи наші, і не введи нас у спокусу...
Вилізло навіть більше, ніж я сподівався.
— Царство, сила і краса...
Я витиснув строкаті рештки.
— На віки вічні, амінь.
Я натиснув іще раз (Корнеф: «Амінь!»), потім іще («Амінь!»), і коли на дев'ятій ділянці вже почали висловлювати співчуття, Корнеф, лежачи крижем на стелі, знай бурмотів: «Амінь!» і з полегкістю стогнав: «Амінь!», а тоді спитав:
— А бетон на постамент у тебе лишився?
Бетон у мене лишився, а він:
— Амінь.
Я висипав кілька останніх повних лопат, зробивши перемичку між обома стовпами. Тоді Корнеф сповз із полірованої стели й попросив Оскара показати оті поосінньому строкаті букові листки з таким самим строкатим гноєм з обох чиряків. Ми поправили картузи, підклали руки під стелу й поставили надгробка Германові Вебкнехту й Ельзі Вебкнехт, уродженій Фрайтаґ. Тим часом поховальна процесія на дев'ятій ділянці помалу розходилась.
«Фортуна-Норд»
На пам'ятник на могилі тоді могли розраховувати тільки люди, які на земній поверхні лишили по собі щось вартісне. Це мав бути не конче діамант чи перлове намисто з лікоть завдовжки. За два з половиною центнери картоплі вже можна було одержати метровий камінь із ґренцгаймського черепашнику. А за брилу бельгійського ґраніту для надгробка на потрійному постаменті для подвійної могили нам дістався відріз на два костюмитрійки. Кравцева вдова, в якої знайшовся той відріз, за бордюр із доломіту ще й запропонувала нам пошити костюми, бо вона все ще тримала підмайстра.
Отак і вийшло, що після роботи ми з Корнефом поїхали десятим трамваєм у бік Штокума, знайшли вдову Ленерт, і з нас зняли мірку. Оскар носив тоді, що вже само собою досить смішно, форму рядового протитанкових військ — її перешила Марія, — одначе куртка, хоч ґудзики Марія й переставила, через мою нестандартну постать не застібалася.
Підмайстер, якого вдова Ленерт називала Антоном, злагодив мені з темно-синьої вовняної тканини в тоненьку смужечку костюма: однобортний, на попелясто-сірій підкладці, чималі, однак, щоб не створювати фальшивих цінностей, не дуже чітко окреслені плечі, горб навіть не прихований, а, скоріше навпаки, стримано підкреслений, на штанах — закоти, хоч і не надто широкі. В одязі зразком для мене й далі лишався мій наставник Бебра. А тому — жодних петельок під ремінь, натомість — ґудзики для підтяжок, камізелька ззаду лискуча, спереду — тьмяна, підкладка — блакитно-рожева. На примірку довелося ходити п'ять разів.