На підтвердження своїх слів я трохи демонстративно поплескав долонею по своїй нагрудній кишеньці, запропонував Гертруд іще цукерок і, хоч як дивно, трохи аж злякався, коли ця грубувата юна вестфалка, що була геть не на мій смак, промовила, відвернувшись до шафки з усілякими мазями:
— Ну, коли ви так гадаєте, то добре. Скажімо, о шостій. Але не тут, а, скажімо, на Корнеліусплац.
Власне, я й сам не схотів би, щоб сестра Гертруд зустрічалася зі мною у вестибюлі чи перед головним входом до лікарні. Отож о шостій я чекав на неї на Корнеліусплац під електричним годинником, якого тоді ще не відремонтували після війни і який узагалі не показував ніякого часу. Вона прийшла хвилина в хвилину, як я встиг помітити по своєму звичайному годиннику, придбаному за кілька тижнів до того. Я її ледве впізнав, бо якби розгледів був трохи раніше, хоч би, скажімо, кроків за п'ятдесят, коли вона вийшла з трамвая на зупинці через вулицю, одне слово, перше ніж вона побачила мене, то сховався б і, розчарований, чкурнув би геть. Бо сестра Гертруд прийшла не сестрою Ґертруд, вона прийшла не в усьому білому й не з брошкою у вигляді червоного хреста, а такою собі звичайнісінькою, вдягненою в сяку-таку цивільну одежину фройляйн Гертруд Вільме з Гама, Дортмунда чи звідкілясь із-під Дортмунда чи Гама.
Вона не завважила, який я розчарований, і заходилася розповідати, буцімто мало не спізнилась, бо старша сестра, аби лиш позбиткуватися з неї, перед самісінькою п'ятою ще загадала їй щось там зробити.
— Що ж, сестро Гертруд, з вашого дозволу, я візьму ініціативу в свої руки. Може, почнемо з кав'ярні — невимушена атмосфера, знаєте... А потім — як схочете: можливо, кіно? У театр квитків уже не дістанемо. Чи, може, просто потанцюємо?
— Авжеж, ходімо на танці! — зраділа вона й аж потім, ледве приховуючи переляк, надто пізно похопилася, що як партнер до танцю я, хоч і непогано вбраний, справлятиму просто неприпустиме враження.
Якось аж зловтішно — а чого ж вона не прийшла в сестринському халатику, адже він мені так до вподоби! — я підтримав план, що його Ґертруд сама ж таки й схвалила, і невдовзі вона, через куценьку уяву забувши про всі свої побоювання, вже наминала зі мною (я — один шматочок, вона — три) торта, замішаного, мабуть, на цементі. Потім, коли я розплатився талонами й готівкою, сіла зі мною у Вергані біля Коха на трамвай, що їхав у бік Ґересгайма, — як стверджував Корнеф, за Ґрафенберґом була одна кав'ярня з танцями.
Останній відтинок шляху вгору — бо трамвай довіз нас лише до узвозу — ми неквапно долали пішки. Вересневий вечір, як ото описують у книжках. Дерев'яні стукалки на ногах у Ґертруд — такі можна купити без талонів — гуркотіли, мов стара гарба. Це мене навіть розвеселило. Перехожі, що спускалися згори, спинялись і дивилися нам услід. Фройляйн Ґертруд було дуже прикро. Я до такого вже звик і не звертав уваги: зрештою, то ж моїм коштом, за мої талони в Кюртеновій кондитерській вона ум'яла всі три шматки торта на цементі.
Кав'ярня з танцями мала одну назву «Ведіґ», а другу — «Лев'ячий замок». Уже біля каси ми почули хихотіння, а коли ввійшли, всі пооберталися на нас. Сестра Ґертруд у своєму цивільному вбранні почувалася невпевнено й, зачепившися за складаний стілець, гримнула б на підлогу, якби ми з кельнером не підхопили її. Той-таки кельнер підвів нас до столика поблизу танцювального майданчика, і я замовив дві склянки прохолодного напою, ще й додав — тільки так, щоб почув лише кельнер:
— Але хлюпніть туди «причіп»!
«Лев'ячий замок» являв собою, по суті, одну велику залу, де колись була, певно, школа верхової їзди. Верх, тобто добряче поколупану стелю, затуляли серпантин та ґірлянди, що лишилися від минулого карнавалу. Тьмяні, та ще й замазюкані ліхтарі оберталися, кидаючи латки світла на гладенько прилизані чуби молодих, подекуди досить елегантних спекулянтів і на тафтяні блузочки дівчат, які, схоже, були всі між собою знайомі.
Коли кельнер приніс прохолодний напій з «причепом», я роздобув у нього десяток американських сигарет, запропонував одну сестрі Гертруд, ще одну — кельнерові, який відразу заклав її за вухо, і, спочатку давши своїй дамі припалити, дістав Оскарового бурштинового мундштука, щоб скурити «Кемел» тільки до половини. Сусідні столики вгамувалися. Сестра Гертруд зважилася підвести очі. А коли я загасив і лишив у попільничці ще досить чималий недокурок, моя дама професійним рухом підхопила його й сховала до бічної кишеньки в свій цератової сумочці.
— Буде моєму женихові в Дортмунді, — пояснила вона. — Курить, як скажений.
Я зрадів, що не доведеться стати її женихом, а ще через те, що заграла музика.