Джаз-оркестр із п'ятьох чоловік почав «Don't fence me in». Чоловіки на мікропористих підошвах поспішили, не наштовхуючись дорогою один на одного, навпрошки через танцювальний майданчик і підхоплювали дівчат, які, встаючи, передавали свої сумочки потримати подругам.
На майданчику вже танцювало кілька пар — досить легко, так ніби навчалися в танцювальній школі. В багатьох у руках з'являлася жувальна гумка, дехто з хлопців навіть на кілька тактів спинявся, притримуючи за плече свою дівчину, що нетерпляче притупувала ногами на місці. Англійські слівця блукали в райнській говірці, мов бродильний фермент. Перше ніж пари знов ішли танцювати, невеличкі пакуночки з жувальною гумкою мандрували від рук до рук: у справжнього спекулянта робочий день не нормований.
Цей танок ми пропустили, наступний, фокстрот, — також. Час від часу Оскар крадькома позирав чоловікам на ноги, потім, коли оркестр заграв «Розамунду», запросив сестру Ґертруд, яка не знала, на якому вона світі.
Я пригадав танцювальне мистецтво Яна Бронського й, хоч був на дві голови нижчий від сестри Гертруд і усвідомлював, який гротесковий вигляд має наша пара, ризикнув цю ґротесковість навіть підкреслити. Отож я почав із ванстепу: тримаючи сестру Ґертруд, що покірно давала вести себе, за сідницю, повернувши долоню назовні, відвівши далеко вбік наші застиглі лікті, щоб нам ніхто не заважав, відчуваючи під рукою тридцятивідсоткову вовняну тканину й майже торкаючись щокою блузки, я штовхав усю ту дебелу сестру Ґертруд задом наперед і намагався ступати поміж її ногами. Так ми посувалися з одного кутка майданчика в інший. Виходило навіть краще, ніж я сподівався. Я дозволяв собі й варіації: тримаючись угорі ближче до блузки, внизу я забігав то ліворуч, то праворуч від стійких і надійних стегон Ґертруд, обтанцьовував її, не забуваючи водночас про ті класичні па у ванстепі, які мають справляти враження на публіку: ось зараз дама нібито перекинеться назад, і кавалер, який хоче її перекинути, сам дасть сторчака через неї; одначе ні вона, ні він не падають, тому що обоє чудово танцюють ванстеп.
Невдовзі у нас з'явилися глядачі. Я почув вигуки: «Я ж тобі казав, що це Джімі! Ти диви — Джімі! Hallo, Джімі! Come on, Jimmi! Let's go, Jimmi!»
Обличчя сестри Гертруд мені, на жаль, не було видно, я тільки тішив себе надією, що той захват, ті підбадьорливі викрики молоді вона сприймає спокійно й гордо воднораз, що серед цих оплесків вона не розгубиться, як не розгублюється, вислуховуючи в лікарні нерідко незграбні лестощі своїх пацієнтів.
Коли ми сіли, оплески й далі не вщухали. Джаз-оркестр ударив туш — найбільше там виділявся ударник, — потім ще раз туш, а тоді ще. «Джімі!» — гукали з усіх боків, або: «Ти цих двох бачив?» Сестра Гертруд підвелася, пробурмотіла щось про вбиральню, підхопила свою сумочку з моїм бичком для Дортмундеького жениха й, червона мов рак, почала пробиратися, раз у раз зачіпаючи то столика, то стільця, в бік убиральні, що була поряд із касою.
Сестра Гертруд уже не повернулась. Перед тим, як піти, дівчина одним духом вихилила свою склянку, і це мало б мені підказати, що так вона попрощалась. Сестра Гертруд пошила мене в дурні.
А що ж Оскар? Американська сигарета в бурштиновому мундштуку, а в обер-кельнера, який делікатно прибирав порожню склянку сестри-жалібниці, замовлено ще один «причіп», тільки вже без прохолодного напою. Одне слово, хай там що, а Оскар усміхався. Крізь зуби, але всміхався. Вгорі — згорнувши на грудях руки, внизу — закинувши ногу на ногу, він погойдував вишуканим чорним чобітком тридцять п'ятого розміру й утішався перевагами покинутого чоловіка.
Хлопці й дівчата, завсідники «Лев'ячого замку», мило поглядали в мій бік і, пропливаючи повз мене в танку, навіть підморгували. «Hallo!» — гукали хлопці, «Tаке it easy!» — радили дівчата. Помахуючи мундштуком, я дякував цим представникам справжнього гуманізму й поблажливо всміхнувся, коли ударник видав дріб, нагадавши мені про давні, добрі часи під трибуною, а тоді виконав соло на пласкому барабані, на литаврах, тарілках, трензелі й нарешті оголосив білий танець.
Музиканти розходилися не на жарт і вшкварили «Jimmi the Tiger». Вони, мабуть, мали на увазі мене, хоч у «Лев'ячому замку» ніхто, звісно, й не здогадувався про мою кар'єру барабанщика під усілякими трибунами. Принаймні оте молоденьке й жваве, як ртуть, дівча з пофарбованими хною кудлами на голові, котре вибрало мене своїм кавалером, хрипким від курива й тягучим від жуйки голосом весь час гугнявило мені на вухо «Тигра Джімі». І поки ми, заклинаннями викликаючи джунглі з їхніми небезпеками, швидко танцювали «Тигра Джімі», сам тигр чапав на своїх тигрячих лапах довкола, і тривало так хвилин десять. І знову пролунав туш і оплески, а тоді ще раз туш, бо мій горб був пристойно вдягнений, до того ж сам я спритно витинав ногами й досить непогано ввійшов у роль «Тигра Джімі". Даму, яка виявила до мене прихильність, я запросив до свого столика, і Гельма — так її звали — спитала, чи не можна привести і її подругу Ганелору. Ця виявилася мовчункою, любила сидіти й багато пити. А Гельма — та налягала більше на американські сигарети, тож довелося мені замовляти їх у старшого кельнера ще раз.