Поки Корнеф копав дві ями на підмурівок завглибшки метр п'ятдесят, вона вийшла з могили на свіже повітря, ще не дуже й довго пролежавши в темряві під землею — лише від минулої осени, а вже домоглася певних успіхів, як, зрештою, й повсюди вже було видно певні поліпшення, навіть демонтаж на Райні й на Рурі тривав успішно, а та жінка цілу зиму — я цей час пробайдикував у «Лев'ячому замку» — під мерзлою кіркою буровутільного басейну натужно розкладала своє життя й саму себе на окремі елементи, й тепер, коли ми втрамбовували бетон і ставили постамент, її треба було вмовити перепоховатися тими окремими елементами чи частинами. Але на те ж і привезли сюди цинкову труну, щоб не пропало анічогісінько, навіть найменшої дрібниці. Отож і діти, коли на «Фортуні» видавали брикет, бігли за перевантаженими машинами й збирали те, що падало з кузовів, адже кардинал Фрінґс проголошував з катедри: «Істинно кажу я вам: красти вугілля — не гріх». Але жінку зігрівати вже не було потреби. Не думаю, що вона мерзла на свіжому березневому повітрі, яке вже стало приказкою, та й шкіри на ній було ще більше, ніж досить, хоча, щоправда, й благенької — вона вже й петлі почала пускати, зате рештки тканини й сяке-таке волосся — і досі ще справжній перманент (звідси й назва), і оббивка на домовині така, що її варто перепоховати, навіть дрібненькі дерев'яні прикраси й ті хотіли переїхати на інше кладовище, де ні селян тобі, ні гірників з «Фортуни», атож, до великого міста, де щодня щось відбувається, де одночасно працюють дев'ятнадцять кінотеатрів — ось куди хотіла повернутися жінка, бо вона була, як нам розповів гробокоп, не тутешня, а з евакуйованих. «Ця стара — з Кьольна, а теперечки поїде на другий бік Райну, в Мюльгайм», — сказав він і додав би ще щось, якби знов не сирена, цілу хвилину підряд сирена, і я, скориставшися сиреною, підійшов ближче до того перепоховання, обійшов сирену збоку, хотів побачити перепоховання увіч і дещо навіть прихопив із собою — потім, уже біля цинкової труни, воно виявилося моєю лопатою, якій я одразу й дав роботу, хоч і не задля того, щоб допомогти, а просто через те, що вона опинилась у мене в руках, і я підняв щось на лопаті, а потім воно впало з неї. Лопата, до речі, була з фондів колишньої служби Імперської трудової повинности, а те, що я на неї підхопив, було колись — чи було й досі — середнім і — я й тепер так вважаю — підмізинним пальцем евакуйованої жінки, і обидва пальці відпали не самі, а скоріше їх відтяв лопатою гробокоп, чоловік черствий і байдужний. Одначе мені пальці здалися зграбними й гарними, як і жіноча голова (вона вже лежала в цинковій труні), що зберегла певні пропорції, бо повоєнна зима сорок сьомого — сорок восьмого року видалася, як усі знають, досить сувора, і це давало привід говорити про красу, хай навіть уже й зруйновану. До того ж і жіноча голова, і пальці були мені й ближчі, й людяніші, ніж краса електростанції «Фортуна-Норд». Можливо, пафос промислового краєвиду давав мені таку саму насолоду, як колись, скажімо, Ґустаф Грюндґенс у театрі, хоча завчені напам'ять красоти в мене й далі викликали недовіру, нехай навіть то було мистецтво, а ця евакуйована справляла аж надто вже природне враження. Сказати правду, струм високої напруги, як і Ґьоте, пробуджував у мені відчуття світової причетности, однак мертві пальці зворушували мою душу, нехай навіть я уявляв собі ту евакуйовану жінку чоловіком, бо так мені було зручніше робити висновки, а також порівняння, в якому я поставав Йориком, а жінка — наполовину ще в могилі, наполовину вже в цинковій труні — чоловіком, Гамлетом, якщо хтось хоче вважати Гамлета чоловіком. Але я, Йорик, дія п'ята, блазень, «я знав його, Гораціо», сцена перша, я, хто на всіх підмостках цього світу — «Гай-гай, бідний Йорику!» — позичає Гамлетові свій череп, щоб якийсь там Ґрюндґенс чи сер Ловренс Олів'є розмірковував про це вже як Гамлет: «Де тепер твої жарти... вихори твоїх веселощів?..» — отож я тримав на лопаті Імперської трудової повинности Ґрюндґенсового гамлетівського пальця, стояв на твердому ґрунті нижньорайнського буровугільного басейну, серед могил гірників, селян і членів їхніх родин, дивився вниз, на шиферні дахи села Обераусен, уявляючи сільське кладовище центром усесвіту, електростанцію «ФортунаНорд» — своїм солідним, мало не божественним партнером, лани довкола були ланами данськими, Ерфт був моїм Бельтом, а коли тут і завелася гнилизна, то завелася вона в державі данців. Я, Йорик, стояв у полі високої напруги й напружености, наді мною потріскувало й співало, не кажу, що то — янголи, і все ж таки янголи високої напруги співали, тягнучись трьома колонами за обрій, де був Кьольн і його головний вокзал з казковим готичним звіром, і вони забезпечували електричним струмом католицький консультативний пункт, постачаючи його небесним шляхом понад буряковими плантаціями, а земля, однак, видавала нагора торф і тіло Гамлетове, а не Йорикове. Але решта — ті, котрі з театром не мали нічого спільного, — мали залишатися внизу («...і поясни також, які обставини... а далі — тиша»), і їх привалювали надгробками, як оце ми сім'ю Флісів — важкою тристулковою діабазовою стелою. Але для мене, Оскара Мацерата, Оскара Бронського і Йорика, наставала нова доба, і я, навряд чи й усвідомлюючи, поквапно, поки вона не завершилася, розглядав на своїй лопаті зотлілі пальці принца Гамлета («Дихає він важко», дія третя), дав Грюндґенсові — дія третя, сцена перша — запитати про те, бути чи не бути, потім, знехтувавши цим безглуздим запитанням, вирішив повернути свої думки до чогось багато конкретнішого, а саме, до свого сина та його кремінців, гаданих моїх батьків земних і небесних, до чотирьох бабиних спідниць, безсмертної вроди бідолашної моєї матусі на знімках, лабіринту рубців на спині в Герберта Тручинського, до кошів з листами на Польській пошті, які вбирали кров, до Америки — ох, та що таке Америка проти дев'ятого трамвая, що ходив у Брьозен, — давав усе ще виразному ванільному запаху, що іноді йшов від Марії, огортати трикутне личко такої собі Люції Ренванд, що поставало переді мною, мов якесь божевілля, просив отого пана Файнґольда, що дезінфікував навіть смерть, пошукати в Мацератовій трахеї партійного значка, який там безслідно зник, і сказав, звертаючись до Корнефа чи радше до щогл високовольтної передачі, я сказав — позаяк у мене помалу визрівало рішення, але я, перше ніж його ухвалити, все ж таки відчув потребу поставити запитання, яке доречне в театрі, брало під сумнів Гамлета і звеличувало мене, Йорика, як істинного громадянина, — отож я сказав, звертаючись до нього, Корнефа, коли той покликав мене, бо треба було зарівняти шви на стику діабазової стели й постаменту, сказав тихенько, прагнучи нарешті стати громадянином і трохи наслідуючи Ґрюндґенса, хоч той навряд чи зіграв би Йорика, — отож я сказав, дивлячись повз свою лопату: