Чому Оскар погодився? Мене що — приваблювало мистецтво? Чи заробіток? Ні, мене приваблювало мистецтво й заробіток, і саме те й те спонукало Оскара дати згоду. Отож я підвівсь і назавжди розпрощався з тією лавою й перспективами, які відкриває перед людиною існування на лаві в парку, і рушив за дівкою в окулярах, що чітко карбувала крок, і за двома хлопцями, які йшли, понахилявшись уперед, так наче несли на собі тягар власної геніальности, — повз біржу праці на Айскелєрберґштрасе, до почасти зруйнованої будівлі Академії мистецтв.
Професор Кухен — чорна борода, очі-вуглини, хвацький чорний м'який капелюх, чорні облямівки під нігтями на руках (дивлячись на нього, я згадав про чорний мисник за часів моєї юности) — побачив у мені ту саму чудову модель, що її укмітили в мені, чоловікові на лаві в парку, і його учні.
Він довгенько кружляв навколо мене, крутив своїми очима-вутлинами, сопів так, що з його ніздрів вихоплювалася чорна курява, і, мовби стискаючи пальці з чорним брудом під нігтями на горлі в невидимого ворога, виголошував:
— Мистецтво — це звинувачення, експресія, пристрасть! Мистецтво — це чорна вуглина для малювання, яка кришеться на білому папері!
Саме цьому крихкому мистецтву я й мав слугувати моделлю. Професор Кухен привів мене в студію до своїх учнів, власноруч підняв і поставив на обертовий круг, покрутив його, але не задля того, щоб у мене запаморочилася голова, а щоб з усіх боків продемонструвати Оскарові пропорції. Шістнадцять мольбертів підступили ближче до Оскарового профілю. Ще одна коротенька лекція професора з очима-вуглинами, що видихав вугільний пил, — він вимагав експресії, він узагалі не міг обійтися без слівця «експресія», він казав: «Відчайдушно чорна, як ніч, експресія!», а про мене, Оскара, стверджував, нібито я — експресія зруйнованого образу людини, який звинувачує, кидає виклик, живе поза часом і все ж таки втілює все божевілля нашої доби. Його голос гримів над мольбертами:
— Ви його не малюйте, цього каліку, ви його вбивайте, розпинайте, прицвяховуйте вуглиною до паперу!
Це була, мабуть, команда починати, бо за шістнадцятьма мольбертами зарипіли вуглини, скрикнули, кришачись і розсипаючись на порох від моєї експресії — мався на увазі мій горб, — заштриховували його, чорнили, зробили геть чорним, адже всі учні професора Кухена так чорно прагнули передати мою експресію, що неминуче втрачали міру, переоцінювали масштаби мого горба, брали щораз більші аркуші, але перенести мого горба на папір їм однаково було не до снаги.
І тоді професор Кухен дав шістнадцятьом вуглеруйнівникам добру пораду: починати не з обрисів мого аж надто експресивного горба, — він, мовляв, здатний вирватися за межі будь-якого формату, — а спершу у верхній одній п'ятій частині аркуша, якомога ближче до лівого краю, зачорнити мою голову.
Загалом мій гарний чуб відливає темно-каштановим полиском. А вони зробили з мене якогось патлатого цигана. І жоден із тих шістнадцятьох юних митців не помітив, що в Оскара сині очі. Коли на одній із перерв — адже через кожних сорок п'ять хвилин натурник має право п’ятнадцять хвилин відпочити — я поглянув у верхні ліві кутки шістнадцятьох аркушів, мене хоч і вразив на всіх шістнадцятьох соціальний докір на моєму виснаженому обличчі, однак я, трохи розчарований, не побачив на них блиску своїх очей: там, де вони мали ясно й переможно світитись, котилися, тулилися, кришилися, шпигали мене чорні-чорнющі сліди вуглин.
Не забуваючи про таке поняття, як свобода художньої творчости, я сказав собі: юні служителі муз і заблукані в мистецтві дівки не розгледіли в тобі Распутіна, це правда, та чи вгадають і розбудять вони коли-небудь заснулого в тобі Ґьоте, щоб легко, не так експресивно, як зі стриманістю срібного грифеля втілити його на папері? Ні шістнадцятьом учням, хай би там які здібні вони були, ні самому професорові Кухену, чиї вугляні розчерки фахівці називали своєрідними й неповторними, так і не пощастило подарувати нащадкам Оскарів образ, який був би правдоподібний. Що-правда, заробляв я непогано, й ставилися до мене з повагою; я щодня простоював на обертовому крузі по шість годин — то обличчям до завжди забитої сміттям раковини, то носом до сірих, небесно-блакитних, трохи затягнених хмарками вікон майстерні, а інколи й до ширми — і демонстрував їм таку експресію, яка давала мені щогодини одну марку й вісімдесят пфенігів.