Оскар із жахом очікував того дня, коли Розкольников принесе річ, тримати яку в руках міг лише я. Та коли нарешті він таки приніс барабана, я закричав:
— Ні!
Художник:
— Візьми барабана, Оскаре, я тебе розгадав!
Я, тремтячи:
— Ніколи! Це вже відійшло в минуле.
Він, похмуро:
— Нічого нікуди не відійшло. Усе повертається — злочин, кара й знову злочин!
Я, з останніх сил:
— Оскар уже спокутував свій гріх, дозвольте йому не брати в руки барабана. Я триматиму все, що завгодно, — тільки не цю бляшанку!
Коли муза Ула схилилася наді мною, я плакав і, сліпий від сліз, не зміг завадити тому, щоб вона мене поцілувала — щоб муза поцілувала мене страшним поцілунком. Ви, всі, кого коли-небудь торкнувся цілунок музи, ви запевне зрозумієте, що після того цілунку-тавра Оскар одразу знов узяв до рук барабана, оту бляшанку, яку багато років тому відкинув, закопав у піску на кладовищі в Заспе.
Але я не барабанив. Я просто позував і на картині вийшов — що вже само собою досить-таки погано — Ісусом, який барабанить, сидячи на голому лівому коліні в Мадонни-49.
Оце таким побачила мене Марія на тій афіші, що повідомляла про художню виставку. Не сказавши мені ані слова, Марія побувала на виставці й, мабуть, довгенько стояла перед тією картиною, наливаючись гнівом, бо згодом, як повернулась додому, зажадала від мене пояснень і відшмагала шкільною лінійкою мого ж таки сина Курта. Ще кілька місяців тому Марія знайшла собі добре оплачувану роботу в одній чималій делікатесній крамниці — спершу місце продавщиці, а дуже скоро, бувши жінкою тямущою, і касирки — й тепер трималася зі мною як людина, що цілком обвиклася на заході, а не простенька біженка зі сходу й спекулянтка, отож могла небезпідставно назвати мене свинюкою, бабієм і розпусником, кричала також, що не хоче більше бачити паскудних грошей, які я заробляю отими своїми мерзотами, і самого мене теж, мовляв, більш не хоче бачити.
І хоч ці останні слова невдовзі Марія забрала назад, а за два тижні взяла на господарство добру частину з мого заробітку натурника, я все ж таки вирішив покласти край спільному мешканню і з нею, і з її старшою сестрою, і зі своїм сином Куртом; власне, я надумав перебратися десь якомога далі — до Гамбурга, а як пощастить, то й знов до моря, однак Марія, досить швидко змирившись із моїм запланованим переїздом, умовила мене — і Густа її підтримала — підшукати кімнатку десь неподалік від неї й Куртика, принаймні в самому Дюсельдорфі.
Їжачок
Зрубаний, вирваний з корінням, звіяний вітром, відновлений, зрозумілий і знову прийнятий... Аж коли Оскар винайняв собі житло, він опанував мистецтво повертатися до барабана. У цьому мені допомагала не лише кімнатка, а й їжачок, і похоронна контора у дворі, й пан Мюнцер; та й сестра Доротея відіграла в моєму поверненні не останню роль.
Чи ви чули щось про Парцифаля? Я й сам знаю про нього небагато. Тільки й пригадую оту історію з трьома краплями крови на снігу. Історія правдива, бо стосується мене. Та, либонь, вона стосується кожного, хто має якусь ідею. Але ж Оскар пише про себе, тож він і підозрює, що ту історію створено спеціально для нього.
Щоправда, я й далі слугував мистецтву, давав малювати себе і синім, і зеленим, і жовтим, і землистого кольору, давав ставити себе на якому-небудь тлі й заштриховувати чорним, цілий зимовий семестр укупі з музою Улою справляв плідний вплив на Академію мистецтв (ми її не позбавляли своєї благословенної музи, до речі, й увесь наступний, літній семестр), однак уже випав сніг і ввібрав оті три краплини крові, що прикували мій погляд, як погляд блазня Парцифаля, про кого блазень Оскар знає дуже мало, тож легко може себе з ним ототожнювати.
Трохи поясню суть цієї своєї незграбної замальовки: сніг — то робочий одяг сестри-жалібниці, а червоний хрест (його більшість сестер-жалібниць, зокрема й сестра Доротея, носять посередині брошки, якою зчіплюють комірець) світив мені замість тих трьох крапель крови. І ось я сидів і не міг відвести погляду.
Та перше ніж осісти в колишній ванній кімнаті цайдлєрівського помешкання, треба було ще ту кімнату знайти. Зимовий семестр саме наближався до завершення, частина студентів від своїх кімнат відмовлялися, їхали на Великодні свята додому, а потім або повертались, або не повертались. Моя колега, муза Ула, взялася допомогти мені знайти кімнатку й пішла зі мною до студентської ради. Там мені дали купу адрес і рекомендаційного листа від Академії мистецтв.