Коли десь надвечір Оскар з валізкою, на якій висів новенький бляшаний барабан — подарунок від Розкольникова, портретиста Мадонни, — знов подзвонив до Цайдлєра, розмахуючи заповненим бланком про зміну місця проживання, свіжопоголений їжачок, що тим часом, либонь, уже помив собі й ноги, провів мене до своєї вітальні.
Тут пахло прохололим сигарним димом. Пахло сигарами, що їх по кілька разів припалювали й гасили. До цього запаху додавалися випари багатьох килимів, складених стосами й згорнених у кутках кімнати — можливо, навіть дуже дорогих килимів. А ще тут пахло старими календарями. Проте жодного календаря я не побачив; календарями пахли килими. А ось зручні шкіряні крісла й стільці, хоч як дивно, не пахли нічим. Це мене дуже розчарувало, бо Оскар, хто зроду ще не сидів у шкіряному кріслі, мав, однак, таке виразне уявлення про шкіряну меблю, що оббивка на цайдлєрівських стільцях та кріслах викликала в нього підозру й видалася йому штучною.
В одному з тих гладеньких крісел, що не мали запаху і, як з'ясувалося згодом, були обтягнені натуральною шкірою, я побачив пані Цайдлєр. Сірий костюм спортивного крою сидів на ній косо-криво. Спідниця задерлася вище колін, і з-під неї виглядав край спідньої білизни на пальців три завширшки. Позаяк задерту спідницю жінка не обсмикнула, а очі в неї, як здалося Оскарові, були на мокрому місці, то починати з нею розмову — вітатися, називатись і таке інше — я не зважився. Я лише мовчки вклонивсь, а очі звів уже знов на Цайдлєра, який відрекомендував мені дружину, показавши на неї великим пальцем і коротко кашлянувши.
Кімната була велика й квадратова. Каштан, що ріс перед будинком, затемнював її, збільшував і зменшував. Валізу з барабаном я поставив біля дверей, а сам ступив з реєстраційним бланком до Цайдлєра, що стояв під стіною між двома вікнами. Кроків своїх Оскар не чув, бо ступав — я полічив це вже згодом — одночасно по чотирьох килимах, покладених один на одного, і кожен наступний верхній був менший від спіднього; своїми різнобарвними краями з торочками й без торочок килими утворювали такі собі строкаті сходи: перша сходинка була червоно-бура й починалася попід самими стінами кімнати, друга, якась зеленувата, заходила майже під усі меблі, скажімо, під важкий мисник, заставлений угорі, під склом, лікерними чарками (їх стояли там цілі десятки), під широке подружнє ліжко. А ось край третього килима, синього і з візерунком, уже було видно від одного кутка до іншого. Четвертому килиму — бордовий плис — випала місія тримати на собі круглого, про всяк випадок застеленого цератою розсувного стола й чотири шкіряні стільці, рівненько оббиті декоративними цвяхами із блискучими голівками.
Ще багато килимів, які, власне, не були настінні, висіло на стінах, а також лежало згорненими по кутках, отож Оскар припустив, що їжачок до реформи торгував килимамит а після реформи так і лишився на них сидіти.
Серед невеличких килимків, що висіли на стінах, надаючи кімнаті східного колориту, була тільки одна картина: засклений портрет канцлера Бісмарка на простінку між вікнами. Їжачок сидів, заповнивши собою все шкіряне крісло, під канцлером і навіть був трохи схожий на того. Він узяв у мене з руки бланка перереєстрації, пильно, прискіпливо й нетерпляче заходився вивчати його з обох боків, а коли дружина пошепки спитала, чи там усе гаразд, вибухнув таким гнівом, який зробив його ще дужче схожим на залізного канцлера. Нарешті крісло виплюнуло господаря. Стоячи на чотирьох килимах і відвівши руку з бланком набік, він набрав у себе й у свою камізельку повітря, а тоді одним стрибком доскочив до першого й другого килимів і швидкомовкою випалив на голову дружини, яка тим часом схилилася над шитвом, такі слова:
— Хто-це-тут-роззявляє-рота-коли-нікого-не-питають-і-всі-мають-мовчати-і-слухати-лише-мене?! Щоб-анічичирк-мені!
Але пані Цайдлєр була теж не в тім'я бита, сидить собі — й ні пари з уст, тільки голкою щось там собі длубає. Отож їжачок, що тепер безпорадно топтався на килимах, дістав новий клопіт: як же переконливо грати далі й таки дограти свій гнів до кінця? Ступивши крок, він опинився біля мисника, відчинив дверцята так, що всередині все аж забряжчало, розчепіреними пальцями обережно взяв вісім лікерних чарок, витяг завантажені руки з мисника, не завдавши чаркам шкоди, рушив навшпиньках — крок за крочком, просто тобі гостинний господар, що надумав потішити сімох гостей, а заодно й себе власною спритністю, — до обличкованої зеленими кахлями груби й, забувши про обережність, запустив увесь свій крихкий вантаж у холодні чавунні дверцята.