Дивувало те, що протягом усієї цієї сцени, яка вимагала від їжачка все ж таки певної влучности, він не спускав очей, схованих за окулярами, з дружини; а вона тим часом уже підвелася, підійшла до вікна праворуч і стояла, намагаючись засилити нитку в голку. Наступної миті після того, як чоловік побив чарки, її складна спроба, що свідчила про тверду руку, увінчалася успіхом. Пані Цайдлєр повернулася до свого ще теплого крісла й сіла — так, що спідниця в неї знов задердася, і знов на три пальці виглянув край рожевої білизни. Поки дружина йшла до вікна, засиляла нитку й поверталася до крісла, їжачок спостерігав її превентивно-в'їдливо й віддано воднораз. Щойно вона сіла, він сягнув рукою за грубу, дістав звідти шполу, віничком змів на неї бите скло й струснув його на стару газету, вже наполовину засипану битими чарками, так що якби до вибуху гніву й чарочного погрому дійшло втретє, місця на газеті вже не було б.
Якщо читач подумає, що в їжачку, який трощить чарки, Оскар упізнав самого себе за тих часів, коли розтинав голосом скло, то я не запевнятиму, нібито читач геть не має рації. Адже і я любив колись виливати свій гнів у битому склі — а проте ніхто й ніколи не бачив, щоб я потім хапався за шполу й віничок!
Замівши сліди свого гніву, господар повернувся до крісла. Оскар уже вдруге подав йому бланка, якого їжачкові довелося випустити, коли він запустив обидві руки до мисника по чарки.
Нарешті Цайдлєр підписав бланка й дав мені зрозуміти, що в його помешканні має панувати лад, а то, мовляв, до чого ж ми так дійдемо, до речі, він ось уже п'ятнадцять років служить представником — представником фірми, що виробляє машинки для підстригання волосся. А чи знаю я, що це таке — машинка для підстригання волосся?
Оскар знав, що таке машинка для підстригання волосся, він навіть показав на миґах, як вона працює, і Цайдлєр з того виснував, що я, коли йдеться про такі машинки, в курсі справи. Його охайно підстрижений чубчик свідчив про те, що він представляє фірму добре. Після того, як Цайдлєр пояснив мені, за якою системою працює — тиждень у роз'їздах, потім два дні вдома, — він утратив до Оскара будь-який інтерес і тепер лише їжакувато погойдувався в ясно-коричневій рипучій шкірі, поблискуючи скельцями окулярів. Нарешті він промовив чи то до мене, чи й просто сам до себе: «Так-так-так», — і мені довелося йти.
Спершу Оскар попрощався з пані Цайдлєр. Рука в неї була холодна, без кісток, але суха. Їжачок із крісла кивнув мені головою, кивнув у бік дверей, де стояли Оскарові речі. Щойно я взяв їх, як почув його голос:
— А що то у вас теліпається — отам, на валізі?
— Мій бляшаний барабан.
— То ви збираєтеся на ньому тут барабанити?
— Не конче. Але колись я барабанив частенько.
— Можете барабанити й тут, про мене. Однаково я вдома не буваю.
— Навряд чи я коли-небудь знову візьмуся за палички.
— А чого це ви не виросли, га?
— Невдало впав і перестав рости.
— Ви тільки глядіть, не викидайте мені тут усіляких коників — з припадками й таке інше.
— За останні роки здоров'я в мене значно поліпшилося. Ви лишень погляньте, який я моторний.
І Оскар продемонстрував перед господарями кілька стрибків і майже акробатичних вправ, які опанував у фронтовому театрі. Пані Цайдлєр захихотіла, а пан Цайдлєр знов обернувся на їжачка, який ляскав себе по стегнах ще й тоді, коли я вже вийшов у коридор і ніс свої речі до ванної кімнати — повз молочно-білі двері сестри-жалібниці, повз двері до вбиральні, повз кухонні двері.
Було це на початку травня. І від того самого дня мене опанувала, полонила й не полишала зваблювати таємниця сестер-жалібниць: вони зробили мене хворим і, мабуть, невиліковно хворим, бо навіть тепер, коли все це зосталося в минулому, я заперечую своєму санітарові Бруно, який просто так і стверджує: мовляв, тільки чоловіки здатні по-справжньому доглядати хворих, а бажання пацієнтів, щоб їх доглядали жінки — це ще один симптом недуги; бо чоловік, доглядаючи пацієнта, докладає всіх своїх зусиль і часом навіть зцілює його, а ось жінка ступає на інший шлях: вона спокушає пацієнта на одужання або на смерть, надаючи їй певної еротики й привабливости.
Так каже мій санітар Бруно, і я з ним погоджуюся, хай навіть і досить неохоче. Хто, як оце я, що кілька років діставав від сестер-жалібниць потвердження того, що він ще живий, той лишається вдячний і не дозволяє буркотливому, хоч і симпатичному, санітарові отак просто, суто з професійних заздрощів обгуджувати своїх сестер-жалібниць.
Почалося все з того, що на свій третій день народження я впав зі сходів у підвалі. Звали її, якщо не помиляюся, сестра Лота, і була вона з Прауста. Сестру Інґу, що працювала з доктором Голацом, моя пам'ять берегла багато років. Після оборони Польської пошти я дістався кільком сестрам-жалібницям воднораз. Запам’яталося мені ім'я лише однієї з них — чи то Ерні, чи то Берні. Безіменні сестри-жалібниці в Люнебурзі, в університетських клініках Гановера... Згодом — сестри у лікарняному містечку в Дюсельдорфі, насамперед сестра Гертруд. А потім з'явилася вона, та, задля якої мені навіть не довелося лягати до лікарні. Відчуваючи себе цілком здоровим, Оскар віддався душею сестрі-жалібниці, що, як і він, винаймала кімнатку в Цайдлєровому помешканні. Відтоді мій світ заповнили сестри-жалібниці. Рано-вранці я, вирушаючи на роботу — карбувати написи на надгробках у Корнефа, — мав сідати на трамвай біля Марийської лікарні. Перед цегляним порталом і на щедро засіяному квітами майдані перед лікарнею завжди було багато сестер-жалібниць — одні приходили, інші вже йшли. Одне слово, сестри, які свою напружену зміну або вже відпрацювали, або ще мали відпрацювати. Потім під'їздив трамвай. Нерідко мені доводилося проти власної волі сидіти із декотрими з тих виснажених — принаймні вигляд вони мали змучений — сестер і санітарок в одному причіпному ваґоні чи стояти на тих самих приступках. Попервах їхній запах мене дратував, а невдовзі я вже ловив його, я ставав поруч, а то й серед їхніх халатиків.