Потім — Молитовна алея. Коли днина стояла погожа, я вибивав написи надворі, серед виставлених на огляд надгробків, і спостерігав, як сестри виходять на перерву — по двоє, по четверо, попідручки; вони про щось базікали, й Оскар мусив підводити погляд від діабазу й забувати про роботу, а кожної такої миті, коли мені доводилося підводити очі, я втрачав двадцять пфенігів.
Кіноафіші... У Німеччині завжди показували багато фільмів із сестрами-жалібницями. Мене до кінотеатрів вабила Марія Шель. Вона була в звичайному сестринському халатику, сміялася, плакала, самовіддано доглядала хворих, грала з усмішкою й у тому ж таки сестринському очіпку серйозну музику, потім упадала у відчай, мало не рвала на собі нічну сорочку, після спроби накласти на себе руки пожертвувала своїм коханням — лікаря грав Борше, — не зрадила своєї професії, тобто й далі носила очіпка й брошку з червоним хрестом. Поки великий мозок і мозочок в Оскара сміялися й раз у раз уплітали в текст фільму всілякі непристойності, на очі йому набігали сльози, і я, майже сліпий, блукав у пустелі, заселеній безіменними самаритянками в білому, шукав сестру Доротею, про яку тільки й знав, що вона винаймає в Цайдлєра кімнатку за дверима з молочно-білою шибкою.
Іноді я чув її кроки, коли вона поверталася з нічної зміни. Чув її і годині о дев'ятій вечора, коли в неї закінчувалася денна зміна й вона забігала до своєї кімнатки. Не завжди Оскар міг усидіти на стільці, коли чув у коридорі Доротеїну ходу. Досить часто він починав гратися дверною клямкою. Бо хто ж таке витримає? І хто ж не визирне, коли щось ходить у тебе попід дверима й ходить, можливо, саме задля тебе? Хто всидить на місці, коли кожен звук посусідству має на меті, здається, лише одне: змусити тих, хто спокійно сидить, підхопитися?
Та ще гірше буває, як настає тиша. Ми вже знаємо про це з історії з отією галіонною фігурою, що була, як-не-як, дерев'яна, німа й ніякої активности не виявляла. І що ж? Першого музейного доглядача знайшли у калюжі його власної крови. А сказали так: то його вбила Ніоба. Тоді директор почав шукати другого доглядача — не зачиняти ж музею. Коли помер і другий доглядач, зчинився шарварок: його вбила Ніоба! Знайти третього доглядача — чи, може, вже й одинадцятого? — директорові було нелегко. А втім, чи не однаково, котрого вже він шукав! Одного дня й цей доглядач, якого так довго шукали, виявився мертвим. Усі в крик: то Ніоба, пофарбована в зелене Ніоба, та, що витріщається своїми бурштиновими очима, ота дерев'яна, ота гола Ніоба, та, що й не здригається, й не мерзне, й не пітніє, й не дихає, і в ній навіть шашіль не заводиться, бо ж її чимось там оббризкали, бо вона — коштовна річ і має історичну цінність. Через неї одну відьму послали на вогнище, а чоловікові, який її вирізьбив, відтяли його талановиту руку; судна йшли на дно, а вона випливала. Ніоба була дерев'яна, але у вогні не горіла, вона вбивала людей, але цінности своєї не втрачала. Своєю тишею вона змусила навіки стихнути учнів старших класів, студентів, одного старого священика й цілий хор музейних доглядачів. Мій товариш Герберт Тручинський поквапився на неї, сам виливсь, а вона лишилася суха, і тиша її стала ще глибшою.
Коли сестра-жалібниця рано-ранесенько, десь годині о шостій, виходила зі своєї комірчини, потім з коридору, а тоді й з їжакового помешкання, робилося тихо-тихо, хоч загалом гармидеру вона тут ніколи й не здіймала. Щоб витримати цю тишу, Оскар мусив час від часу порипувати своїм ліжком, переставляти стільця або качати у ванній яблуко. Десь о восьмій чулося шарудіння. То був листоноша, він стромляв у поштову щілину в дверях листи та листівки, і вони падали на підлогу в коридорі. Того шарудіння очікувала, крім Оскара, й пані Цайдлєр. Вона працювала секретаркою в Манесмана, робочий день починала аж о дев'ятій і пропускала поперед себе мене, отож на те шарудіння перший відгукувався саме Оскар. Я робив це якомога тихіше, хоч і знав, що пані Цайдлєр мене чує, кімнатні двері за собою не причиняв, щоб не вмикати світла, згрібав жужмом усю пошту, якщо надходив лист від Марії — а вона один раз на тиждень старанно писала мені про себе, про сина, про сестру Густу, — то ховав конверта до кишені в піжамі й швиденько проглядав решту кореспонденції. Усе, що надходило на ім’я Цайдлєра чи такого собі пана Мюнцера, що мешкав у другому кінці коридору, я, хто не стояв, випроставшись, а сидів навпочіпки, впускав знов на підлогу. А листи на ім'я сестри-жалібниці Оскар крутив у руках, обмацував, обнюхував і, що важливо, допитувався в них, хто їх надіслав.