На різних сторінках книги в текст то тут то там монтуються її уривки, і вони провокують страх: справжній, а водночас і «придуманий»... Оскар лякає себе, хоче злякатися й не може, адже цей світ, з одного боку, огидний, жорстокий, моторошний, а з другого — все-таки фальшивий, ілюзорний, кумедний, а відтак нібито «безпечний»: «Незважаючи на страх, — стверджує оповідач, — чи, може, саме зі страху, — я сміявся».
Така ось незбагненна двоїстість, зліплена із страху й сміху, по суті, і творить цей дивовижний роман...
І найбільш, мабуть, дивне в ньому — його герой. Той, якого, долаючи сумніви, а можливо, і якусь внутрішню огиду, спонука себе назвати «головним».
Ні, ці сумніви, навіть ця огида диктуються зовсім не голим фактом його «негативности». Адже негативний герой, який, проте, виконує функції головного героя, не такий уже й рідкісний у світовій літературі: згадайте Жоржа Дюруа у Мопассана, або драйзерівського Френка Каупервуда... Якщо перший як на чий смак, то другий — нібито прийнятний, а комусь навіть здається, «привабливим», більше того, гідним наслідування...
Що ж до Оскара, то від нього в першу чергу відштовхує якась глибинна, найневиправніша пощербність — фізична й духовна. Він, я б сказав, круглий «каліка» — як зовні, так і всередині. Відшукати у світовій літературі (та ще ніби на капітанському містку) таку ж нетравну «фігуру», напевно, не так і просто. Тим більше таку, що була б ще і найтіснішими зв'язками пов'язана з самим автором: пов'язана походженням, пов'язана віком, а тим паче — долею... Іноді навіть починає здаватися, ніби доля ця мало не «автобіографічна»...
І не лише — навіть не так — коштом кашубського родоводу, мешкання в Данцигу, повоєнного переїзду на захід країни, захоплення малярством, скульптурою, музикою... Тобто не просто через «підозрілу схожість» фактів біографії автора Ґраса. Бо наявність схожости тут якраз цілком природна!.. Кожний автор, не маючи, по суті, нічого більш надійного, намагається опертися на приватний досвід, а відтак і стати міцно на «латочці» цієї неспростовної вірогідности.
І все-таки у «Бляшаному барабані» стикаєшся з чимось дивовижним, несподіваним, можна навіть сказати, що й з «нісенітним»: адже Ґрас, поза всім іншим, наділяє такого, як Оскар, героя... і власним світобаченням...
Пам'ятаєте, Оскар не бажав з'являтися на світ, мріяв повернутися в утробу матері або хоча б сховатися в її могилі?.. І забажав залишитися трирічним, щоб ні за що не нести в цьому світі відповідальности... Щоправда, коли Друга світова війна завершилася, він ніби знайшов щось на кшталт надії, трохи підріс і — моторошному видиву «ґьотевськи-распутінської» каруселі наперекір — навіть почав робити кар'єру в царині музики... А втім, невдовзі знову розчарувався, навіть аж так настрахався повоєнного буття, що надав перевагу видавати себе за вбивцю, аби бути схованим де-небудь якомога далі від цієї реальности...
Певна річ, переказуючи такий, перепрошую, сюжет, я мимоволі все безбожно спрощую: адже Ґрас ні про що таке прямо не каже, нікого, так би мовити, не називає на ймення, і «Бляшаний барабан» у висліді радше є випадковим ребусом, аніж хоча б якимось логічним викладом. Річ, проте, не в тому, а в тому, що образ світу, який склався в Оскаровій голові, найбільш адекватний тому, який уявляється й самому Ґрасові...
Відтак виникає дивовижна ситуація... Комусь-таки треба тут якщо не викласти, то хоча б опосередковано висвітлити так звану «авторську концепцію» буття чи хоча б лише якось на неї натякнути. І для такого амплуа з-поміж багатьох пересічних фіґур роману виконавців не знайти: всі вони — маріонетки і лише слухаються ниток, котрі смикають пальці ляльковика...
Єдиний виняток — сам Оскар, бо ліпше він наділений якоюсь свободою волі, а відтак — і дій... Наділений, зізнаюся, вельми відносно і все-таки... із цього виростає справді дивовижна річ: герой ніби цілковито негативний ангажується на переконливому сенсі «позитивне» амплуа.
Ні, не ловіть мене на слові: я зовсім не намагаюся стверджувати, нібито Оскар Мацерат для Ґраса — персонаж хоча б у якомусь сенсі «позитивний». Він (і про це вже йшла мова) цілком негативний — щоправда, якщо припустити, що таке визначення має ще й мистецький, а не лише суто ідеологічний сенс...
А втім, пов'язаних з Оскаром «дивацтв» моя обмовка аж ніяк не усуває. Адже наш герой — єдиний персонаж «Бляшаного барабана», який, як я вже згадував, більш або менш правильно бачить і оцінює суще. А в той же час він — подвійний убивця і взагалі суб'єкт найогидніший... (До речі, чи не здається вам, що подібна «несумісність» уже сама від себе цілком здатна перевернути мало не всю класичну естетику, між іншим, гуртом з класичною етикою?..)