Нерідко в нього навіть зринає думка про те, щоб свої творіння розмалювати. Я не раджу йому цього робити; я щоразу показую на своє залізне ліжко, покрите білим лаком, і прошу його уявити собі цю вершину досконалости розцяцькованою. Тоді він, злякавшись, сплескує в долоні, намагається виразити на своєму трохи застиглому санітарському обличчі всі можливі жахи водночас і від отих своїх барвистих планів відмовляється.
Одне слово, моє штатне, покрите білим лаком залізне ліжко — це взірець. Для мене воно означає навіть щось більше: те ліжко — нарешті досягнута мета, моя втіха й могло б навіть стати моєю вірою, якби начальство цього закладу дозволило мені дещо вдосконалити: ґратки на ліжку я попросив би підняти вище, щоб уже ніхто не підходив до мене надто близько.
Один раз на тиждень мою тишу, переплетену білим залізним пруттям, уриває день відвідин. Тоді приходять вони — ті, які хочуть мене врятувати, які знаходять утіху в тому, що люблять мене, і які в мені цінують, поважають і прагнуть пізнати себе. Але які ж вони сліпі, знервовані й невиховані! Дряпають манікюрними ножичками мої білі лаковані ґратки на ліжку, малюють кульковими ручками й синіми олівцями довгастих непристойних чоловічків. Мій адвокат — від його «Вітаю!» вся палата щоразу аж двигтить — одразу накидає свого нейлонового капелюха на лівий стовпчик у ногах ліжка. І поки він сидить у мене — а такі адвокати вміють розбалакувати довго, — через той його насильницький акт я втрачаю і внутрішню рівновагу, і будь-який настрій.
Після того, як мої гості поскладають подарунки на білому, накритому цератою столику під аквареллю з анемонами, після того, як вони порозповідають мені про свої вже розпочаті чи заплановані акції порятунку й переконають мене — того, кого так невтомно прагнуть урятувати, — у високій своїй любові до ближнього, до них знов повертається втіха від власного існування, і вони прощаються зі мною. Потому приходить санітар — провітрити палату й зібрати шпагат від пакунків із подарунками. Частенько після цього в нього ще лишається час посидіти край мого ліжка й порозплутувати шпагат, сповнюючи палату тишею доти, доки я вже починаю називати тишу іменем Бруно, а Бруно — тишею.
Бруно Мюнстерберґ — тепер я назву свого санітара на його справжнє ім'я, годі вже гратися в словесні ігри — купив за мої гроші п'ятсот аркушів писального паперу. Якщо ці припаси скінчаться, Бруно, неодружений, бездітний чоловік родом із Зауерланда, ще раз навідається до невеличкої крамниці канцелярського начиння — там продаються й дитячі іграшки, — щоб я мав удосталь нелінійованого місця для своєї, сподіваюся, надійної пам'яти. Своїх відвідувачів — скажімо, того ж таки адвоката чи Клепа — про цю послугу я не попросив би повік. Дбайлива, приписана мені любов запевне не дозволила б моїм друзям принести з собою щось таке небезпечне, як іще чистий писальний папір, і дати ним користатися моєму духові, що невтомно розроджується все новими й новими словами.
Коли я сказав санітарові: «Чуєш, Бруно, чи не купив би ти мені п'ятсот аркушів невинного паперу?», той, звівши очі на стелю й тицьнувши вказівним пальцем туди ж таки, що мало навести мене на певні думки, відповів:
— Ви хочете сказати, білого паперу, пане Оскар?
Та я наполіг на слові «невинного» й попросив Бруно так і сказати в крамниці. Коли санітар уже майже надвечір повернувся з пакунком, то спробував удати з себе такого заклопотаного — куди твоє діло. Він раз у раз надовго втуплювався поглядом у ту ж таки стелю, де вичитував усі свої відкриття, а трохи перегодя промовив:
— Ви підказали мені саме те слово, що треба. Я попросив у них невинного паперу, і продавщиця спершу страшенно зашарілась, а вже тоді принесла те, що я просив.
Побоюючись пускатися в довгі балачки про отих продавщиць у крамницях канцелярського начиння, я вже пошкодував, що назвав той папір невинним, отож сидів тепер тихенько, дочекався, поки Бруно пішов з палати, й аж тоді розгорнув пакунок, де були п'ятсот аркушів писального паперу.
Я не довго тримав і зважував на руці ту досить тугеньку паку. Відлічивши десять аркушів, я сховав решту до тумбочки біля ліжка. Авторучка знайшлася в шухляді поряд із фотоальбомом; вона була повна, чорнила в ній мало вистачити. З чого ж почати?
Будь-яку розповідь можна почати з середини й, рішуче посуваючись уперед чи назад, збивати всіх з пантелику. Можна вчинити по-сучасному, відмовитись від усіх посилань на часи та відстані, а потім оголосити самому чи дати зробити це комусь іншому, що нарешті, в останню годину, мовляв, із проблемою часу й простору пощастило впоратися. Можна також уже на самісінькому початку заявити, нібито нині написати роман — узагалі нікому не до снаги, а тоді, сказати б, у себе ж таки за плечима склепати гучний бестселер, щоб зрештою постати в очах світу останнім і єдино можливим романістом. Мені теж випадало чути, нібито це добре й скромно, коли на самому початку заявляєш: «Героїв у романах уже нема, бо вже нема особистостей, бо особисті риси втрачено, бо людина самотня, кожна людина однаково самотня, вона не має права на особисту самотність і належить до самотньої маси, позбавленої імени й героїзму. Так воно, мабуть, і є, і це має свій резон. Та щодо мене самого, Оскара, й мого санітара Бруно хотілося б усе ж таки сказати: ми з ним — обидва герої, герої дуже різні, він — за вічком, я — перед вічком; і коли він переступає поріг, обидва ми, попри всю нашу дружбу й самотність, і досі не обертаємося на масу, позбавлену імени й героїзму.