Коли цей повіз дістався до лісоторгової пристані в головному місті провінції, було ще темно, але ніч уже відступала. Пару втікачів прийняли згуртовані плотарі, що, як колись і Йозеф, сплавляли тут ліс. Вінцент міг вертати назад і гнати конячину знов до Бісау; корову, козу, свиноматку з поросятами, восьмеро гусей і дворового пса треба було годувати, а сина Яна покласти в постіль, бо його вже трохи морозило.
Йозеф Коляйчек переховувався три тижні, привчив свою чуприну до нової зачіски з проділом, зголив вуса, роздобув бездоганні папери й найнявся на роботу плотарем на ім'я Йозефа Бранки. Але чому Коляйчек мав з'являтися до лісоторговців та власників лісопилень з паперами сплавника Бранки в кишені — того Бранки, якого в одній бійці скинули з плоту, й він утопився в річці Буг вище від Модліна, а владі про це не повідомили? А тому, що Коляйчек, покинувши сплавляти ліс, якийсь час працював на одному тартаку під Швецом і посварився там із господарем через паркан, що його Коляйчек пофарбував у дратівливий біло-червоний колір. І господар, вочевидь щоб покласти край сварці й довести, що рацію має таки він, виламав із паркану по одній білій і червоній штахетині й потрощив ті польські штахетини на Коляйчековій кашубській спині на таку купу білих та червоних трісок для розпалювання, що постраждалий побачив у них достатній привід для того, щоб уже другої, можна сказати, зоряної ночі на щойно збудованому й побіленому вапном тартаку пустити червоного півня — на славу хоч і роз'єднаної, та саме через це єдиної Польщі.
Отож Коляйчек був палій, палій-рецидивіст, бо в наступні тижні та місяці тартаки й лісосклади в усій Західній Пруссії стали наче трутом для розпалювання двоколірних національних почуттів. І як завжди, коли йдеться про майбутнє Польщі, й на тих пожежах не обходилося без Діви Марії, і, кажуть, були навіть свідки, — дехто з них живий, мабуть, і досі, — які на багатьох охоплених вогнем тартаках, коли там уже обвалювалися дахи, нібито бачили Матір Божу, увінчану польською короною. А натовп, що завжди збігається на великих пожежах, нібито заводив хорал на славу Богородиці. Отож є підстави гадати, що на Коляйчекових пожежах панувала врочиста обстановка і що там навіть складали присяги.
І якою мірою обтяжений звинуваченнями в підпалах був Коляйчек, що його розшукувала влада, такою самою мірою незаплямлений, безвинний, безпритульний, ба навіть убогий на розум був плотар Йозеф Бранка, якого майже ніхто не знав і ніхто не шукав; він щодня ділив свій жувальний тютюн на невеличкі пайки, поки річка Буг прийняла бідолаху в свої води, а триденні пайки жувального тютюну лишилися в його тужурці разом із особистими паперами. І позаяк потопельник Бранка з'явитися на люди вже не міг, а прикрих запитань про потопельника Бранку ніхто не ставив, то Коляйчек, маючи подібну статуру й бувши таким самим круглоголовим, як і потопельник, уліз спершу в його тужурку, а тоді й у його засвідчену офіційними паперами шкуру, що її ніколи не притягували до суду, відвик курити люльку, приохотився до жувального тютюну, перейняв від Бранки навіть суто особисте — його мовний дефект і всі наступні роки був таким собі добропорядним, ощадливим плотарем, що трохи заїкувався й сплавляв Німаном, Бобром, Бугом і Віслою цілі ліси. Треба ще сказати, що цей Бранка у лейбгусарах принца-наступника дослужився під орудою Макензена до єфрейтора, і хоч справжній Бранка ніколи не служив, Коляйчек, на чотири роки старший від нього, вже лишив після себе в артилерії у Торні погану славу.
Найнебезпечніші з-поміж усіх грабіжників, убивць і паліїв, ще грабуючи, вбиваючи й підпалюючи, очікують нагоди взятися за якусь іншу роботу, соліднішу. І декотрим такий шанс — закономірно чи випадково — трапляється. Отож Коляйчек у подобі Бранки так зцілився від свого вогненного гріха, що став непоганим сім'янином і здригався вже на сам вигляд звичайнісінького сірника. Коробки із сірниками, що спокійно й самовдоволено лежали собі на кухонному столику, ніколи не були застраховані від нього, хоч він, здавалося, міг би винайти сірники й сам, якби їх не було. Тепер цю спокусу він просто викидав у вікно. Бабця мусила докладати неабияких зусиль, щоб поставити обід на стіл вчасно й теплим. Нерідко сім'я сиділа потемки, бо засвітити гасову лампу не було чим.