Однак тираном Бранка не був. Щонеділі він водив свою Ану Бранку до церкви в Нижньому місті й дозволяв їй, зареєстрованій з ним і в загсі, вдягати, як тоді, на картоплищі, одну поверх одної чотири спідниці. Взимку, коли річки бралися кригою і в плотарів наставала пісна пора, він сидів сидьма в Тройлі, де мешкали самі плотарі, вантажники та робітники з верфі, й нянчив дочку Аґнес, що, схоже, вдалася в батька, бо коли не залазила під ліжко, то забиралася до шафи з одягом, а як приходили гості, дівчинка забивалася під стіл і тягла туди своїх ганчір'яних ляльок.
Одне слово, малу Аґнес так і тягло десь сховатися, щоб у схованці відчути себе в такій самій безпеці, в якій Йозеф колись відчув себе під чотирма спідницями, хоч і знаходила там іншу втіху, ніж він знайшов в Ани. Палій Коляйчек був тертий калач і зрозумів доччин потяг до захистку. Тим-то, коли на схожому на балкон виступі в їхньому півторикімнатному помешканні він лаштував кролятник, то змайстрував там і будку — якраз на зріст Аґнес. У тій коробці й сиділа маленькою моя матуся, гралася в ляльки й помалу підростала. Згодом вона, вже пішовши до школи, кажуть, забула про своїх ляльок і, граючись скляними кульками та строкатими пір'їнами, виявила перші ознаки розуміння крихкої й тендітної краси.
Але мені не терпеливиться розповісти, як починалося моє власне життя-буття, тим-то я дозволю собі поки що облишити Вранків, чий сімейних плот спокійно плив собі за течією, без нагляду — облишити аж до дев'ятсот тринадцятого року, коли зі стапелів під Шіхау зійшов «Колумб»; річ у тому, що саме в цей час поліція, яка ніколи нічого не забуває, напала на слід фальшивого Бранки.
Почалося все з того, що Коляйчек, як і щороку наприкінці літа, в серпні тринадцятого мав переганяти великого плота від Києва Прип'яттю, далі через канал, потім Бугом до Модліна, а звідти Віслою вниз. Вони — загалом дванадцятеро плотарів — вирушили буксиром «Радауне», якого найняв їхній тартак, від Західного Нойфера на Мертву Віслу до Айнлаґе, потім Віслою вгору повз Кеземарк, Лецкау, Чаткау, Діршау й Пікель і ввечері пришвартувалися в Торні. Там на борт зійшов новий власник тартака, який мав наглядати за закупівлею лісу в Києві. Коли о четвертій ранку «Радауне» відчалив від берега, всі знали, що на борту — господар. Коляйчек уперше побачив його за сніданком на баці. Вони сиділи один навпроти одного, жували й посьорбували ячмінну каву. Коляйчек упізнав його відразу. Кремезний, уже лисий чоловік сказав принести горілки й поналивати в порожні філіжанки з-під кави. Не кидаючи жувати, він, поки в кінці бака ще наливали горілку, відрекомендувався:
— Щоб ви знали: я — новий власник тартака, звати мене Дюкергоф, і я люблю порядок!
Плотарі на вимогу господаря по черзі, як сиділи, називали кожен своє ім’я й перехиляли філіжанки, тільки борлаки посмикувались. Коляйчек спершу випив горілку, а тоді, пильно дивлячись на Дюкергофа, сказав: «Бранка». Дюкергоф кивнув головою, як кивав і доти, й повторив слівце «Бранка», як повторював імена й решти плотярів. І все ж Коляйчекові здалося, що ім’я потопельника Дюкергоф промовив якось по-особливому — не те, щоб різко, а скорше якось замислено.
«Радауне», глухо постукуючи двигуном, спритно обминаючи під орудою лоцманів, які міняли один одного, піщані обмілини, посувався проти каламутного, мов глина, потоку, що знав тільки один напрямок. Ліворуч і праворуч за греблями весь час тяглася та сама, якщо не пласка, то горбиста земля, з якої вже зібрали врожай. Чагарники, яри, улоговина, заросла дроком, рівнина між хуторами, ніби зумисне створена для кавалерійських атак, для цілої дивізії уланів, що розгортається ліворуч у ящику з піском, для гусарів, які мчать через чагарник, для мрій юних ротмістрів, для битви, що вже відбулася й повертається знов і знов, для картини: татари, що поприпадали до грив, драґуни на здиблених конях, уперед кидаються рицарі-мечоносці, орденські магістри в барвистих плащах, застібки на кірасі всі цілі, крім однієї, її зітнув герцог Мазовецький, і коні, коні, в жодному цирку нема таких сивашів — гарячі, увішані китицями, наструнчені, аж жилочки повиступали, а ніздрі роздуті, яскраво-червоні, з них вихоплюються хмарки, проткнуті списами, списи оздоблені вимпелами, схилені до землі й розтинають небо й вечірню заграву, і — шаблі, а там, на задньому плані — адже на кожній картині є задній план, — притулившись до самісінького обрію, між задніми ногами у вороного мирно куриться сільце, згорблені хатини, вкриті соломою й порослі мохом, а в хатинах — панцерники, чудові, законсервовані панцерники, що снять прийдешніми днями, коли і їм дадуть з'явитися на цьому полотні, на рівнині за греблями Вісли, як ото легенькі лошаки серед важкої кавалерії.