Під Влоцлавеком Дюкергоф легенько торкнув Коляйчека за плече:
— А скажіть-но, Бранко, чи не працювали ви років кілька тому на тартаку у Швеці? Часом не згорів він тоді, той тартак?
Коляйчек уперто, немовби долаючи опір, покрутив головою, і йому пощастило надати очам такого сумного й стомленого виразу, що Дюкергоф, зустрівши їхній погляд, розпитувати далі не став.
Коли під Модліном, де Буг впадає у Віслу, «Радауне» змінив курс, Коляйчек перехилився через облавок і тричі сплюнув, як це зробили всі плотарі, поруч із ним постав Дюкергоф із сиґарою в руці й попросив вогню. Це останнє слівце, а також іще одне — «сірники» — дійняло Коляйчека до живого.
— Слухайте, та не треба так паленіти, коли я прошу у вас вогню. Ви ж бо не дівчина, еге?
Модлін лишився вже далеко позаду, коли з обличчя Коляйчека нарешті зійшла та краска, що була зовсім не краска сорому, а запізнілий відблиск пожеж на тартаках, яких він попідпалював.
Між Модліном і Києвом, тобто поки пливли вгору Бугом, потім Дніпровсько-Бузьким каналом, поки «Радауне», посуваючись Прип'яттю, дістався до Дніпра, не сталося нічого такого, що можна було б передати як перемовини між Вранкою-Коляйчеком і Дюкергофом. На буксирі, між самими плотарями, між кочегарами й плотарями, між штурманом, кочегарами й капітаном, між капітаном і щораз новими лоцманами, мабуть, щось і ставалося, як це зазвичай і має бути — та навіть і буває — між чоловіками. Я міг би уявити собі сварку між кашубськими сплавниками й штурманом, корінним штетінцем, може, навіть наближення бунту: всі збираються на баці, тягнуть жеребок, призначають паролі, гострять ножики...
Та облишмо про це. Ні до політичних сварок, ні до німецько-польської різанини, ні до відвертого, породженого соціальними несправедливостями бунту — розваги, притаманної такому середовищу, — тут не дійшло. Справно пожираючи вугілля, «Радауне» посувався своїм шляхом, один раз — здається, то було відразу за Плоцком — сів на піщану мілину, проте спромігся зрушити з неї власними силами. Кілька коротких, ущипливих реплік між капітаном Барбушом із Нойфарвасера та українським лоцманом — ось і все, навіть судновий журнал не згадує про це більше жодним словом.
Та якби мені довелося — і якби я хотів — вести такий собі судновий журнал Коляйчекових думок чи й писати хроніку внутрішнього життя на дюкергофському тартаку, то ви чималенько прочитали б і про всілякі переміни й пригоди, і про підозри й підтвердження їх, і про недовіри й — майже відразу — поквапні намагання їх розвіяти. Боялися обидва. І Дюкергоф навіть дужче, ніж Коляйчек, бо тут була Росія. Дюкергоф міг упасти за облавок, як колись бідолашний Бранка, міг — а ми тим часом уже дісталися до Києва — на одному з лісоскладів, таких величезних і неозорих, що в цьому дерев'яному лабіринті можна згубити свого янгола-охоронця, потрапити під лавину колод, яка раптом зірвалася зі штабеля, і її вже ніщо не спинить. Або його хтось міг би й урятувати. Скажімо, такий собі Коляйчек, який спершу виловив би господаря тартака з Прип'яті чи Бугу, а потім на лісоскладі в Києві, де янголи-охоронці майже не водяться, в останню мить смикнув би Дюкергофа за рукав і відтяг від невідворотної лавини колод. Звісно, непогано було б, якби в цьому місці я зміг розповісти про те, як Дюкергоф, ледве не втопившись чи мало не опинившись, розтрощений, під колоддям, ще важко дихаючи і з тінню смерти в очах, прошепотів на вухо фальшивому Вранці: «Дякую, Коляйчеку, дякую!», — а тоді, після неодмінної в таких випадках паузи, додав: «Тепер ми з тобою квити... І забудьмо про все!»
І вони, стримано, по-дружньому й зніяковіло всміхаючись, трохи не крізь сльози дивлячись один одному в очі, сором'язливо, по-чоловічому потисли б один одному мозолисті долоні.
Такі сцени ми бачили в разюче майстерно знятих кінофільмах, коли режисерові раптом спадає на думку обернути двох братів-ворогів, що захопливо ламають кумедію, на друзів-спільників і примусити їх пройти крізь вогонь, і воду, й мідні труби і зазнати сотень пригод.
Але Коляйчекові не трапилася нагода ані дати Дюкергофу піти на дно, ані вихопити його з лабет смерти під лавиною колоддя. У Києві Дюкергоф прискіпливо, дбаючи про вигоду власної фірми, закупив партію лісу, простежив іще за тим, щоб його позв'язували в дев'ять плотів, поділив між сплавниками, як завжди, чималий завдаток радянськими грішми на зворотний шлях, а тоді сів у потяг і через Варшаву, Модлін, ДойчАйлау, Марієнбурґ та Діршау повернувся на фірму, тартак якої стояв на лісопристані між Клавітерською та Шіхауською верф'ями.