Тепер я лиш усміхаюся, коли згадую про ідею, від якої Оскар тоді аж зжовк і схибнувся на шпалері: я надумав вивчати медицину, і то якомога скоріше. Я надумав стати лікарем — і не де-небудь, а в Марийській лікарні. Я надумав прогнати звідти доктора Вернера, викрити його, звинуватити в коновальстві, навіть у вбивстві — через недбальство — під час однієї операції в горлі. Нехай дізнаються всі: той пан Вернер ніколи ні на якого лікаря не вчився! Просто у війну він працював в одному польовому шпиталі й там нахапався сяких-таких знань. Геть дурисвітів! А Оскар стає головним лікарем — такий молодий, а вже обіймає відповідальний пост. І ось уже лункими коридорами, в супроводі сестри Доротеї на правах операційної сестри, в оточенні білохалатного почту простує новий Зауербрух, він робить обхід і в останню хвилину зважується на операцію... Ох, як добре, що цього фільму так ніколи й не зняли!
У шафі з одягом
Тільки не подумайте, нібито Оскара цікавили самі лише сестри-жалібниці. Зрештою, я ще й ходив на роботу! В Академії мистецтв почався літній семестр, приробітки в Корнефовій майстерні, куди я бігав на канікулах, довелося покинути, бо Оскар мусив за непогану платню позувати, на його прикладі давні стильові засоби мали доводити свою життєздатність, а нові стилі на мені й на музі Улі торували собі шлях: нашу предметність знищували, перед нею опускали руки, нас заперечували, полотна й паперові аркуші закидали лініями, квадратами й спіралями — всілякою показною мішурою, що, однак, виправдала себе на шпалерах, і давали побутовим узорам, на яких лише Оскара з Улою — тобто таємничої напружености — й бракувало, рекламно-крикливі назви, як-от: «Сплетені вгору», «Пісня над часом», «Багрянець у нових вимірах».
Робили це переважно першокурсники, які до пуття ще й малювати не вміли. Мої давні товариші, що гуртувалися навколо професорів Кухена й Маруна, такі видатні учні, як Ціґе й Розкольников, були надто багаті на чорноту й колір, щоб безбарвними кренделиками й хирлявими штрихами підносити до небес убозтво.
А ось муза Ула, коли спускалася на землю, виявляла неабиякий смак до вжиткового живопису й так захопилася новими шпалерами, що дуже скоро забула про художника Ланкеса, який її покинув, і різні завбільшки декоративні малюнки одного вже немолодого художника на ім'я Майтель оголосила чарівними, веселими, кумедними, фантастичними, небаченими й навіть шикарними. Те, що невдовзі вона заручилася з художником, який надавав перевагу формам на взірець солодкавих великодних крашанок, ще нічого не означає; вона й згодом частенько не проминала нагоди з ким-небудь заручитися, та й оце тепер (Ула призналася мені сама, коли приходила сюди позавчора з цукерками для нас із Бруно) має намір на днях поставити свої взаємини, як вона щоразу висловлюється, «на серйозну основу».
На початку семестру Ула як муза взагалі вирішила дарувати свій образ лише новому і, чого вона зовсім не помічала, хибному напряму в мистецтві. Її великий майстер крашанкового живопису, отой Майтель, запустив їй у голову черев’ячка — зробив, сказати б, подарунок на заручини, — одне слово, прищепив їй такий собі набір слівець, які вона заучувала, розмовляючи зі мною про мистецтво. Ула торочила про якісь рапорти, констеляції, акценти, перспективи, зернисті текстури, глазурування й ерозійні феномени. Та сама Ула, яка цілісінькими днями тільки те й робила, що їла банани і пила томатний сік, тепер розводилася про первинні клітини й атоми фарби, які в динамічно-бурхливому русі на власних силових полях не лише знаходили своє природне місце, але й, крім того... Оце десь так розмовляла зі мною Ула в перервах на наших сесіях чи коли ми з нею принагідно пили каву на Ратінґерштрасе. І навіть коли із заручин з динамічним майстром крашанкового живопису вийшов пшик, коли після скороминущого епізоду з якоюсь лесбіянкою Ула перекинулася до одного з Кухенових учнів, а відтак знов повернулася до предметного світу, лексикон у неї лишився той самий, і від нього її маленьке личко набувало такого напруженого виразу, що обабіч рота в неї залягали дві глибокі, трохи аж фанатичні зморшки.
Тут треба визнати, що ідея намалювати музу Улу сестрою-жалібницею виникла не лише в Розкольникова. Після «Мадонни-49» він намалював нас у «Викраденні Європи» — отим биком був я. А відразу після «Викрадення», що стало приводом для деяких суперечок, народилася картина «Блазень зцілює сестру-жалібницю».