Гребінця сестра-жалібниця встромила в щітку для волосся. Щоб добути її зі щетини й з усіх боків роздивитись, довелося докласти трохи зусиль. І добре, що я на це зважився, бо тієї самої хвилини Оскар здійснив найбільше своє відкриття: коси в сестри-жалібниці були русяві, а може, попелясті; одначе робити висновки з вичесаних, мертвих волосин треба дуже обережно, тому з певністю можна було стверджувати лише одне: коси сестра Доротея мала світлі.
Підозріло великі жмутики між зубчиками гребінця свідчили про те, що коси в неї дуже сиплються. Причину цієї прикрої хвороби, яка, певна річ, завжди псує жінці настрій, я відразу побачив у сестринському очіпку, проте звинувачувати його не хотілось, адже без нього в пристойній лікарні однаково не обійтися.
Хоч який неприємний був для Оскара оцтовий запах, але те, що в сестри Доротеї випадають коси, не викликало в мене жодного іншого почуття, крім занепокоєння й любови, позначеної шляхетним співчуттям. І мені, чого й слід було сподіватися від мене й тодішнього мого стану, відразу спали на думку безліч засобів для відновлення волосся, які добре себе зарекомендували, і я сказав собі, що при першій же нагоді передам їх сестрі. Думками вже весь на тій зустрічі — Оскар уявляв її під теплим, безвітряним літнім небом, серед колихкого житнього поля, — я пооббирав на гребінці волосини, склав їх у жмутик, перев'язав ними ж таки, здмухнув трохи пилу й лупи і обережно поклав до окремого відділення в гаманці, яке перед цим поквапно спорожнив.
Сховавши гаманця зі здобиччю до куртки, я знов узяв із мармурової стільнички гребінця, якого Оскар лишив там, щоб зручніше було тримати гаманця. Я підніс гребінця до електричної лампочки без абажура й, коли проти світла він став прозорим, оглянув обидва ряди різних завтовшки зубчиків; два з тих, котрі були тонші, виламались, і я не стримався, щоб не провести нігтем лівого вказівного пальця по верхівках грубіших зубчиків. Бавлячись отак, я тішив Оскара виглядом кількох волосин на гребінці, які я не обібрав зумисне, щоб не викликати підозру, і які тепер спалахували в світлі.
Нарешті гребінець остаточно потонув у щітці. Я відійшов від туалетного столика, який давав мені надто однобоку інформацію. Дорогою до ліжка сестри-жалібниці я наштовхнувся на кухонний стілець, на якому висів ліфчик.
Обидві порожні форми тієї запраної на краях і вилинялої частини жіночої білизни Оскар не мав заповнити нічим, окрім власних кулаків. Але вони не заповнювали, ні, вони тикалися-микалися там, мов чужі, нещасні, надто тверді, надто знервовані у тих двох мисочках, з яких я що Божого дня залюбки сьорбав би хоч і ложкою, не знаючи навіть, який там харч, припускаючи навіть, що від нього може потягти на блювоту — адже будь-яка каша може викликати блювоту, а потім знов видасться солодкою, аж надто солодкою, такою солодкою, що позив до блювоти входить у смак і піддає справне кохання випробуванню.
На думку мені спав доктор Вернер, і я забрав кулаки з ліфчика. Доктор Вернер одразу забувся, і я зміг ступити до ліжка сестри Доротеї. О, це ліжко сестри-жалібниці! Скільки разів воно поставало в уяві Оскара, а виявилось — таке саме огидне одоробло, як і те, що бере в свою буру раму мій сон, а часом і моє безсоння. Я побажав би сестрі Доротеї покрите білим лаком залізне ліжко з мідними кульками й легесенькими ґратками збоку, а не оцю незграбну, бездушну розкаряку. Застигло, з важкою головою, не здатний на жодні почуття, навіть на ревнощі, я трохи постояв перед тим вівтарем сновидінь, перина якого була, мабуть, із Граніту, а тоді відвернувся, щоб не бачити того гнітючого видовища. Оскар ніколи навіть уявити собі не міг сестру Доротею і її сон у цьому осоружному склепі.
Я вже повертався до туалетного столика — мабуть, мною керував намір нарешті повідкривати оті підозрілі слоїки з мазями, — коли це шафа звеліла мені звернути увагу й на неї, на її розміри, сказати, що на колір вона чорно-бура, провести поглядом по карнизах і кінець кінцем відчинити її — адже кожна шафа хоче, щоб її відчиняли.