Я відразу все переглянув, для себе нічого не знайшов (від Марії останній лист був лише два дні тому), зате вже з першого погляду виявив конверта, якого вкинули в самому місті, а на конверті — рука, поза всяким сумнівом, доктора Вернера.
Спершу я відклав того листа до решти кореспонденції на ім'я Цайдлєрів і пана Мюнцера, повернувся до себе в кімнатку й дочекався, поки Цайдлєрка вийшла в коридор, віднесла листа Мюнцерові, тоді рушила на кухню й нарешті зникла в своїй спальні, а хвилин через десять, не більше, поспішила з помешкання й будинку, бо о дев'ятій починався її робочий день у конторі в Манесмана.
Про всяк випадок Оскар зачекав іще трохи, потім зумисне неквапно вдягся, почистив — з вигляду спокійно — нігті й аж тоді почав діяти. Я вийшов на кухню, поставив на велику горілку триконфоркової газової плити пів алюмінієвої каструлі води, спершу відкрутив газ на повну потужність, потім, коли вода запарувала, зробив якомога менше полум'я, далі, старанно приховуючи свої наміри й намагаючись бути послідовним у своїх діях, двома кроками опинився біля комірчини сестри Доротеї, схопив листа, що його Цайдлєрка наполовину підсунула під двері з молочнобілою шибкою, ту ж мить повернувся на кухню і обережно тримав конверта зворотним боком над парою доти, доки зміг розпечатати його, не надірвавши. Та перше ніж Оскар зважився піднести листа доктора Вернера до каструлі, газ він, певна річ, вимкнув.
Лікареве послання я читав не в кухні, а лежачи у себе в ліжку. Спершу я навіть розчарувався, бо ні звертання, ні завершальна пуста фраза нічого не казали про взаємини між лікарем і сестрою-жалібницею.
«Люба фройляйн Доротея!» — починався лист, а в кінці стояло: «Відданий вам Еріх Вернер».
Та й у всьому листі не трапилося жодного вочевидь ніжного слова. Вернер шкодував, що напередодні не зміг побалакати із сестрою Доротеею, хоч і зустрів її мимохідь перед входом до приватного чоловічого відділення. Однак сестра Доротея з причин, незрозумілих для доктора Вернера, відвернулася, коли побачила, що той розмовляє із сестрою Беатою, цебто Доротеїною подругою. І тепер доктор Вернер волів би поговорити із сестрою Доротеєю, адже його розмова із сестрою Беатою була суто ділова. Як вона, сестра Доротея, мабуть, і знає, він, мовляв, докладав і докладає зусиль до того, щоб зберігати відстань між собою і не зовсім стриманою сестрою Беатою. А те, що справа це нелегка, вона, Доротея, хто добре знає сестру Беату, має, мовляв, розуміти, адже сестра Беата нерідко надто відверто виставляє свої почуття напоказ, хоч він, Вернер, ніколи на них і не відповідає. Останнє речення в листі було таке: «Повірте, я всякчас відкритий для розмови з вами». Ці рядки були досить формальні, холодні, ба навіть гордовиті, та, зрештою, я все ж таки легко зірвав машкару з епістолярного стилю доктора Вернера й сприйняв листа як те, чим він і мав бути: палке освідчення в коханні.
Я машинально сховав листа до конверта, забувши про будь-яку обережність, по смужечці з клеєм, яку колись послинив своїм язиком, мабуть, доктор Вернер, я тепер провів Оскаровим язиком і зайшовся сміхом, а тоді, все ще сміючись, почав ляскати себе долонею то по лобі, то по потилиці, поки мені зрештою пощастило відірвати праву руку від Оскарового лоба, покласти її на клямку, відчинити двері, вийти в коридор і наполовину підсунути листа доктора Вернера під двері, які своїм пофарбованим у сіре диктом та молочно-білою шибкою зачиняли від мене добре відомий мені покій сестри Доротеї.
Я ще сидів навпочіпки, притримував одним чи, може, й двома пальцями листа, коли це з кімнати в другому кінці коридору долинув голос пана Мюнцера. Я зрозумів кожне його слово, бо він гукав неквапно, так, мовби хотів, щоб я встигав занотовувати:
— Ох, добродію любий, чи не принесли б ви мені трохи водички?
Я випростався, подумавши, що Мюнцер, мабуть, занедужав, але відразу й здогадався, що той чоловік за дверима зовсім не хворий, просто Оскар намагається переконати себе, нібито він хворий, щоб мати привід принести йому води, адже звичайні, нічим не вмотивовані вигуки нізащо не заманили б мене до кімнати геть чужої мені людини.
Спершу я хотів був понести йому ту саму, ще тепленьку воду в алюмінієвій каструлі, над якою я розпечатував лікаревого листа. Потім я все ж таки вилив ту воду в раковину, набрав у каструлю свіжої й поніс її до тих дверей, за якими мешкав пан Мюнцер, голос якого просив мене й воду чи, може, лише воду.
Оскар постукав, увійшов і відразу наштовхнувся на отой такий властивий Клепові запах. Якщо я назву ті випари кислуватими, то приховаю їхню так само яскраво виражену солодкувату субстанцію. Наприклад, дух навколо Клепа не мав нічого спільного з оцтовим запахом у комірчині сестри-жалібниці Доротеї. Сказати «кисло-солодкий» було б теж помилкою, бо той пан Мюнцер, або Клеп, як я називаю його тепер, гладкий і ледачий, хоч неповоротким його й не назвеш, дуже пітливий, забобонний, немитий, а проте не занедбаний, флейтист і джазовий кларнетист, що ніяк не може померти, мав і досі має запах трупа, який не годен кинути курити сигарети, смоктати м'ятні льодяники й дихати на всіх часником. Так пахло від нього вже тоді, так пахне й нині, так він дише, коли, огорнений духом життєлюбства й тлінности, накидається на мене в дні відвідин, щоб потім, після тривалого й церемонного прощання, яке обіцяє неодмінне повернення, змусити Бруно відразу порозчиняти навстіж усі вікна й двері і зробити протяг.