Оскарові не хотілось отак відразу обтяжувати пана Мюнцера, чи то пак Клепа, власним клопотом, отож я не став розпитувати його про сестру-жалібницю, а спершу висловив занепокоєння з приводу його здоров'я.
— А до речі, щодо здоров'я, — вкинув я. — Ви що, погано почуваєтесь?
Клеп звівся ще на кілька градусів, та, збагнувши, що втриматися рівно йому однаково не пощастить, знову впав горілиць на постіль і пояснив, що лежить, власне, для того, щоб з'ясувати, як почувається — добре, так собі чи погано. За кілька тижнів він, мовляв, сподівається дійти висновку, що почувається так собі.
А тоді сталося те, чого я так побоювався й чого сподівавсь уникнути, провадячи цю довгу й плутану розмову.
— Ох, любий мій добродію, поїжте зі мною трохи спагеті!
Отож ми заходилися їсти спагеті, зварені у воді, яку я приніс. Я не зважився попросити в нього оту липку каструлю, щоб добряче почистити її в раковині. Перекинувшись на бік, Клеп варив мовчки, рухи його були впевнені, як у сновиди. Воду він обережно злив до чималої консервної бляшанки, потім, майже не повертаючись ні в один, ні в другий бік, сягнув рукою під ліжко, дістав звідки масну, вкриту присохлими рештками томатної пасти тарілку, на мить, здавалося, завагався, тоді запустив руку під ліжко ще раз, вигріб на білий світ зіжмакану стару газету, витер нею тарілку, кинув папір знову під ліжко, похукав на заяложену тарілку, так наче хотів здмухати з неї останню порошинку, потім майже вишуканим рухом подав мені цю найогиднішу з огидних тарілок і запропонував Оскарові без зайвих церемоній призволятися.
Але я хотів, щоб першим узяв собі він, і закликав його починати. Тицьнувши мені в руки бридке начиння, що липло до пальців, Клеп столовою ложкою й виделкою вивалив на мою тарілку добру половину спагеті, елегантним рухом вичавив на те макаронне плетиво довгого черв'яка томатної пасти, викладаючи з неї узори, зверху щедро полив олією зі слоїка, те саме проробив у своїй каструлі, потрусив обидві порції перцем, розмішав свою й очима запропонував мені зробити те саме і з моєю.
— Ох, добродію любий, даруйте вже, що в цій оселі нема тертого пармезану. Але я вам однаково бажаю смачного! Нехай Бог благословить!
Оскар і досі не може збагнути, як він тоді змусив себе їсти тієї ложкою й виделкою. Одначе страва мені, хоч як дивно, припала до смаку. Ба більше, відтоді ті Клепові спагеті стали в мене кулінарним мірилом, яке я прикладав до всього, що ставили переді мною на столі.
Налягаючи на спагеті, я неквапом, непомітно, однак детально роглядав кімнату цього лежня. Особливу увагу в ній привертала нічим не затулена кругла дірка для каміна в стіні під самісінькою стелею; я немовби на собі відчував її чорний подих. За двома вікнами надворі гуляв вітер. Принаймні складалося враження, ніби то саме його пориви час від часу виштовхують із камінної дірки до Клепової кімнати хмарки сажі, і вона рівномірно лягає на меблі, мовби справляючи похорон. Та позаяк із меблів тут було лише ліжко посеред кімнати та кілька згорнених у трубу й накритих обгортковим папером килимів — вочевидь цайдлєрівська власність, — то я з певністю міг стверджувати: у цій кімнаті не було нічого чорнішого, ніж колись біле простирадло, подушки під головою в Клепа й рушник, яким цей лежень накривав собі обличчя щоразу, коли вітер заганяв до кімнати хмарку сажі.