Ми грали багато годин поспіль. Присвятивши чимало варіацій темі дідової втечі плотами, ми, трохи виснажені, але й щасливі, завершили свій концерт виконаним у формі гімну натяком на те, що зниклий безвісти палій, можливо, чудом урятувався.
Ще не відлунали останні звуки, ще з флейтою біля губів Клеп підхопився зі свого пролежаного ліжка. За ним потягся трупний дух. Але він порозчахував вікна, заткнув старою газетою камінну дірку, пошматував кольоровий портрет Єлизавети Англійської, проголосив завершення роялістського періоду, пустив у раковину воду з крана, вмився — так, він умився, Клеп почав митися, він зважився все змити, і це було вже не вмивання — це було справжнє омовіння; і коли він, омитий, відійшов від раковини й гладкий, скрапуючи водою, голий, мало не лускаючи від чистоти, з огидним, звислим набік членом став переді мною, підняв мене, підняв на випростаних руках — адже Оскар важив і важить небагато, — коли з нього потім вихопився сміх, знайшов вихід і вдарив у стелю, — аж тоді я збагнув: воскрес не лише Оскарів барабан, воскресіння зійшло й на Клепа, і ми привітали один одного й поцілували один одного в щоки.
Ще того самого дня — надвечір ми вийшли в місто, пили пиво, їли кров'янку з цибулею — Клеп запропонував мені заснувати з ним джазовий оркестр. І хоч я попросив трохи часу на роздуми, Оскар уже ухвалив своє рішення покинути не лише роботу Гравера в каменяра Корнефа, а й позування на пару з музою Улою і стати ударником у джазоркестрі.
На кокосовій постілці
Так Оскар посприяв тому, що його товариш Клеп підвівся з ліжка. І хоч він, не тямлячи себе від радощів, вискочив зі своїх смердючих простирадел і навіть не побоявся води, одне слово, остаточно став тим чоловіком, що любить казати: «Гоп!» та «А нам — море по коліна!», тепер, коли лежня звати Оскаром, я зважуся стверджувати: Клеп хоче зі мною поквитатися, він хоче відбити в мене бажання від ліжка в цьому лікувально-опікунському інтернаті, як я колись відбив у нього бажання від ліжка в його макаронному царстві.
Один раз на тиждень я мушу терпіти його відвідини, вислуховувати його оптимістичні джазові тиради, його музично-комуністичні маніфести, позаяк він, колишній лежень і вірний рояліст, прихильник англійського королівського дому, став, щойно я забрав у нього ліжко і Єлизавету з волинкою, активним членом КПН, і це в нього — й досі нелегальне тобі, і він не забуває про нього, коли п’є пиво, поглинає кров’янку чи пояснює миршавим чоловічкам, котрі вивчають біля шинквасу наклейки на пляшках, що є спільного — яке щастя! — між джазоркестром, який має постійну роботу, й радянським колгоспом.
У наші дні в наляканого мрійника вибір невеликий. Зігнаний із пролежаного ліжка, Клеп пристав до партії, навіть до забороненої, що робило її ще привабливішою. Ще одна регілія, яку він міг вибрати, називалася джаз. А по-третє, він, хрещений протестант, міг би перемінити віру й стати католиком.
Треба віддати Клепові належне: шляхи до всіх віросповідань він лишив для себе відкритими. Обережність, його важка й лискуча плоть, а також гумор, що знаходить поживу в оплесках, — усе це підказало йому рецепт, за яким по-селянському хитренькі постулати вчення Маркса треба перемішати із джазовою імпровізацією. І якщо одного дня він зустріне якогось священика лівих поглядів, такого собі робітничого жерця, а в того, на додачу, виявиться ще й зібрання платівок із диксилендами, від того самого дня цей марксист, в якого джаз — мов та жуйка, щонеділі бігатиме на причастя й пахощі неоґотичного собору збагачуватиме випарами свого тіла.